Україна міграційна: міняємо докторів на чорноробів

Однією з ознак сучасної світової глобалізації є активна міжнародна трудова міграція, якою охоплені практично всі країни. За оцінками Міжнародної організації праці (МОП), нині більш ніж 191 млн. осіб мешкає поза межами батьківщини, близько 95 млн. із них мігрували з метою пошуку роботи. Українців серед шукачів заморського щастя – 3–3,5 млн. Про проблеми цих людей ішлося на семінарі «Політика у сфері трудової міграції», що відбувся 13 жовтня в Міністерстві праці та соціальної політики. У заході взяли участь експерти МОП, науковці Інституту законодавства Верховної Ради України, представники секретаріату Президента та Кабміну, неурядових і міжнародних організацій.

Ходовий товар – українці

Для унормування співпраці в сфері трудової діяльності Україна підписала й ратифікувала двосторонні міждержавні угоди з 11 країнами: Азербайджаном (2006 р.), Білоруссю (1996 р.), Вірменією (1996 р.), В’єтнамом (1998 р.), Латвією (1999 р.), Литвою (2002 р.), Лівією (2004 р.), Молдовою (1996 р.), Португалією (2003 р.), Російською Федерацією (1998 р.), Польщею (1994 р.). Цими документами гарантується соціальний захист українських громадян, що офіційно працюють у країнах-підписантах.

Вітчизняні й зарубіжні експерти зійшлися на думці, що міграційна політика України нині має дещо хаотичний характер і розуміється по-різному фахівцями міністерств та інших органів держуправління, що опікуються галуззю. Лише зараз розробляється Концепція державної міграційної політики України, яка й має створити підвалини правового поля у цій сфері. Концепція визначатиме основні цілі й напрями такої політики на період до 2018 року. Після цього вдосконалюватимуть національне міграційне законодавство, зводитимуть його в єдиний кодекс. Тож ми лише на початку тривалого шляху зі створення стрункої міграційної системи.

Аби поліпшити життя українців, які вже тепер працюють за кордоном, Україна укладає з іншими державами двосторонні міжнародні договори про працевлаштування та соціальне забезпечення своїх громадян. Як розповів заступник міністра праці та соціальної політики Віктор Онищук, поки що укладено 11 таких договорів, а також тривають переговори з Іспанією, Італією, Естонією тощо.

Національний координатор МОП Василь Костриця зазначає: хоча Україна й ініціює багато переговорів для підписання двосторонніх договорів, але просуваються вони дуже повільно.

— З одного боку, країни зацікавлені в припливі легальної кваліфікованої робочої сили, а з другого – не готові поділитися можливостями своєї системи соціального забезпечення з трудовими мігрантами, – каже він. – Особливо болючою ця проблема є для людей старшого віку. Пропрацювавши певний час за кордоном, вони повертаються до України, однак ці роки випадають із їхнього трудового стажу. Тому люди не можуть повною мірою розраховувати на належні виплати з фондів соціального страхування та соціального забезпечення. І це при тому, що українці, яким удалося офіційно працевлаштуватися, сплачують внески в зарубіжні страхові фонди, але в підсумку позбавлені права на отримання з них відповідної допомоги, наприклад, у разі травми чи професійного захворювання.

Уряд не лише докладає чимало зусиль, щоб укласти двосторонні угоди з країнами, де працюють українці, а й силкується запровадити політику повернення трудових мігрантів на Батьківщину. Однак далі розробки відповідної програми справа досі не просунулася.

Заохотити заробітчан повернутися додому покликана й інша державна програма — зайнятості населення на 2009—2011 роки. Вона поки що теж у роботі, як кажуть чиновники.

Хуткішою є діяльність з видачі ліцензій підприємницьким суб’єктам, які надають посередницькі послуги з працевлаштування за кордоном. На сьогодні діють 727 таких фірм. Щорічно їхніми послугами користуються 70—77 тис. громадян.

Зазвичай реальні потреби в іноземній робочій силі в розвинених країнах значно більші, ніж офіційно встановлені квоти. Це і є основною причиною зростання кількості мігрантів із неврегульованим статусом. А нелегальні заробітчани, звісно, не мають права на соціальне забезпечення, часто не отримують гідної винагороди за працю, стають об’єктами дискримінації чи якоїсь форми експлуатації, примушення до роботи. У них відбирають паспорти, позбавляють можливості пересуватися країною.

Без законів, як без рук

Під час семінару «Політика у сфері трудової міграції» обговорювали варіанти вдосконалення національного міграційного законодавства з огляду на міжнародні стандарти та світовий досвід. Директор Інституту законодавства Верховної Ради України Олександр Копиленко  сказав, що фахівці наукового закладу долучилися до розробки стратегії розвитку законодавства в міграційній сфері. Принагідно він розповів, що інститут тривалий час з власної ініціативи готував реферативні огляди європейського законодавства в різних сферах, а згодом це стало обов’язком його співробітників, бо огляди зацікавили парламентські комітети, урядові структури. Тож зарубіжне законодавство відстежується досить ретельно, науковці дослідили, зокрема, й міграційне.

За даними експертів, за роки незалежності з України емігрували 574 доктори та 907 кандидатів наук, третина з яких — перспективні фахівці до 40 років. Вартісне вираження таких втрат — 1 млрд. доларів щорічно.

На семінарі також порушували питання відповідності чинного законодавства та підготовлених законопроектів міжнародним конвенціям № 97 (від 1949 р.) та № 143 (від 1975 р.) про працівників-мігрантів. Україна досі не ратифікувала ці документи МОП, якими фіксуються засади міжнародної міграційної політики, гарантуються права іноземних працівників. Ратифікувавши їх, наша держава бере на себе й певні зобов’язання щодо перебування іноземців на її території. За словами Віктора Онищука, спочатку слід розробити державну міграційну програму, створити механізми її реалізації, а потім уже переходити до ратифікації конвенцій. «Адже якщо ми ратифікуємо міжнародні угоди, то вони одразу мають запрацювати в Україні», — додав він.

Утім, Україна поступово долучається до міжнародного правового поля в міграційній сфері, ратифікувавши інші важливі документи, зокрема Конвенцію 1990 року про захист прав працівників-мігрантів та членів їхніх сімей.

Україна не Іспанія

Як свідчить національний і міжнародний досвід, будь-яка міграція має позитивні та негативні наслідки. До позитиву зовнішньої трудової міграції можна віднести, наприклад, зростання обсягів інвестицій в Україну. За деякими оцінками, щороку доходи наших співвітчизників, що працюють за кордоном, у середньому становлять 5 млрд. доларів США. Накопичені заробітчанами кошти сприяють розвиткові малого бізнесу та прискоренню формування середнього класу в Україні. Зовнішня трудова міграція є також джерелом досвіду, знань, школою бізнесу та ринкової поведінки.

Водночас вона призводить до дефіциту робочої сили в певних галузях і регіонах, розширення та виникнення нових депресивних територій, спричиняє негативні демографічні наслідки.

На думку експертів МОП, у зв’язку з міграційними процесами та демографічною ситуацією наша країна не має потенціалу для економічного зростання. У 2050 році її населення становитиме 35 млн. осіб. Таке припущення на семінарі в Києві висловив експерт МОП з питань міграції Патрік Таран (Женева).

Окрім природного відтворення, Україна поповнюється, на жаль, переважно за рахунок некваліфікованих робітників, які приїжджають із СНД, деяких азійських та африканських країн. Розвинені ж країни розгорнули справжню боротьбу за залучення кваліфікованої робочої сили. Наприклад, останні 10 років США й Німеччина конкурують за ІТ-фахівців, брак яких позначається на економіках цих країн. Для цього вони запровадили спеціальні програми. У підсумку до США впродовж лише одного кварталу прибуло понад 40 тис. ІТ-фахівців. А Німеччина протягом року залучила менш як 10 тис., бо їм не дозволялося приїжджати із сім'ями.

Інший експерт МОП — Юсеф Геллаб (Женева) – ознайомив учасників семінару з позитивним досвідом у міграційній сфері Філіппін та Іспанії. З певних економічних причин Філіппіни значною мірою орієнтовані на експорт робочої сили. Піклуючись про своїх громадян, уряд запровадив новітню міграційну модель, у центр якої поставив інтереси філіппінців, що тимчасово виїжджають  працювати за кордон. Тому не підписує двосторонніх угод з державами, які не гарантують належного захисту трудових мігрантів.

Іспанія колись була країною еміграції, тепер сюди прагнуть потрапити заробітчани не лише з України, а й з усього світу. У 1940–1970 роках, коли багато іспанців виїжджали за кордон, шукаючи роботу, влада відстежувала умови їхнього працевлаштування, контролювала дотримання режиму соціального захисту тощо. Зіткнувшись із проблемою трудової еміграції, Іспанія одразу розробила відповідне законодавство, уклала двосторонні угоди з країнами-сусідами, де працювало багато іспанців. І завдяки цим заходам мінімізувала негативні наслідки трудової еміграції. А тепер, як відомо, міграційна ситуація в Іспанії кардинально змінилася.

Експерти підкреслюють, що країни з перехідною економікою часто мають добротне міграційне та трудове законодавство, але не здатні забезпечити його дотримання: бракує інструментів, коштів. В Україні ж, за відсутності базового законодавства у цій сфері, не варто навіть вести мову про ефективну державну політику. Регулювання міграційних процесів наразі в компетенції понад 10 відомств. При цьому міграційну службу так і не створено.

Торік, розглянувши стан справ у сфері міграції, Рада національної безпеки і оборони ухвалила рішення, в якому, зокрема, йдеться: «Слід констатувати концептуальну невизначеність державної міграційної політики України, в тому числі її принципів, стратегічних цілей, сучасних завдань, стандартів із забезпечення прав людини». Протягом року нічого так і не змінилося на краще.

Фото
Миколи Білокопитова.

Автор: Юрій ПОТАШНІЙ