«Якщо війну заплановано, привід знайдеться»

Із хроніки подій:

Квітень 2008 року — російський винищувач збиває в небі Грузії безпілотний літак грузинського МВС.

Травень — Тбілісі посилає  на зустріч із лідерами сепаратистів офіційного представника для прямих переговорів: як уникнути воєнного конфлікту. Росія нарощує військову присутність у  бунтівних регіонах Грузії.

Червень — Європарламент закликає до заміни російських військ у Південній Осетії та Абхазії, оскільки вони «втратили свою роль нейтрального й безстороннього миротворця».

Липень — російські літаки знову порушують повітряний простір Грузії. Рада Безпеки ООН та ЄС засуджують цей факт.

Початок серпня — завершуються навчання ВМС РФ «Кавказ-2008». Значна частина кораблів ЧФ готова до бойового виходу. На старті й частини постійної готовності Сухопутних військ, ПДВ і морської піхоти. Залізничні війська закінчують в Абхазії ремонт залізничних колій, по яких у бік Західної Грузії перекидаються танки, важка техніка та спорядження для приблизно 10-тисячного угруповання. У перших числах місяця  російська армада дислокується біля грузинського кордону. Ще до наказу Михаїла Саакашвілі атакувати Цхінвалі, який начебто спричинив миротворчу операцію чи, як її назвали кремлівські стратеги, «примус до миру», на територію Південної Осетії входять 58-ма армія та 135-та мотострілецька дивізія. Про це свідчать не лише очевидці та дані грузинської розвідки, а й інформація з Міноборони РФ, що з'явилася була на його сайті.

Факт превентивного вторгнення не миротворчих навіть, а регулярних частин російського війська на територію незалежної Грузії — а Південна Осетія та Абхазія, згідно з нормами міжнародного права, були та залишаються її невід'ємними частинами — підтверджує й перехоплена телефонна розмова двох південноосетинських  військових. «Так, бронетехніка й люди вже прибули», — доповів прикордонник, що чергував біля Рокської ущелини, начальнику в штабі на прізвище Гасієв. Було це, повторюємо, до грузинського обстрілу російських позицій у Цхінвалі. У Міноборони РФ, до речі, так і не змогли спростувати факту цієї розмови. Апелювання, що людини на прізвище Гасієв у штабі немає, завершилося «сюрпризом»: за кілька тижнів російське командування своїм же наказом підвищило «віртуального» офіцера в посаді.

То хто і для чого, в такому разі, затягував «кавказький вузол»? Чому Грузія — «односторонній агресор», про що намагаються нас запевнити не тільки московські політики, а й їхній «електорат» в Україні. Цинізм і маніпулювання фактами далебі меж не має...

Не грузини агресори. Й не осетини

Про обстріл грузинських сіл із цхінвальського боку їхні мешканці розповідали мені ще в січні, під час мого першого цьогорічного відрядження на Кавказ. Пригадую, як перелякався весельчак таксист, коли, проґавивши поворот на Гудаурі, ледь не завіз нас у Південну Осетію. «Там нам може бути «кришка», — шепотів він, розвертаючи неслухняне на обледенілій дорозі авто. А потім довго приходив до тями. І дуже образився на мої кпини з його переляку. До серпня ще залишалося майже сім місяців.

Можна довго копатися в причинах етноконфлікту між грузинами й осетинами, між грузинами й абхазами. У кожної сторони свої аргументи і їх заперечення. У кожної — своя правда й своє лукавство. Та вони надто довго жили поряд на цій землі, разом, як сказала одна біженка, «ділили чурек і сіль», щоб одного нечудового дня кинути цим чуреком об землю й узяти до рук зброю. Без втручання ззовні, без роздмухування непорозумінь, що трапляються навіть між братами,  до масштабів воєнних конфліктів такої метаморфози не сталося б навіть із запальними кавказцями. Тому не грузини агресори й не осетини. Вони жертви нав'язаної їм ситуації, коли одні потрібні як вороги, інші — як підопічні. Нав'язаної тими політиками, котрі розглядають Кавказ як власну вотчину,  зону стратегічних геополітичних інтересів неоімперії. Як насправді ставляться в Москві до «своїх» у цій зоні, недавно наочно продемонстрував депутат Держдуми Митрофанов. Росія не може уявити себе без Піцунди та Гагри, сказав він, а абхази — такі само брудні й чорні, як і всі кавказці. Давно відомо, що скапує з некерованого язика, те й міститься в голові. І не лише членів ЛДПР.

Чи могла влада Грузії уникнути  війни? Чому Михаїл Саакашвілі, який запевняв, що зробить усе, аби вирішити ситуацію за столом переговорів, а не на полі битви, таки дав наказ відкрити вогонь? І чому сам ще несподіваніше припинив його? На ці принципові запитання є кілька варіантів відповідей. Принаймні до того часу, доки сам президент, як обіцяв, не розсекретить логіки своїх кроків.

Кавказький вузол затягували ще в квітні

Оглядач російської «Новой газеты» Павло Фельгенгауер, який досліджував воєнний конфлікт не на політичній риториці, а на конкретних фактах, доводить: це «була не спонтанна, а спланована війна... Російське вторгнення в Грузію було завчасно сплановано, до того ж остаточне політичне рішення завершити підготовку й почати війну в серпні, схоже, було ухвалене ще у квітні. І осетини спеціально провокували грузинів, і будь-яка відповідь, жорстка чи м'яка, була б використана як привід для нападу... Якщо війну заплановано, привід завжди знайдеться».

З цією позицією погоджуються й грузинські парламентарії та політологи, в котрих я намагалася з'ясувати, чому Тбілісі дав утягнути себе «у привід». «Росія нам не залишила вибору, — стверджує лідер парламентської меншості Гія Тортладзе. —  У нас немає претензій ні до дій глави держави, ні до уряду. Відвернути війну могла б тільки Росія, якби, звісно, у Кремлі відмовилися від своїх планів. Грузія була змушена відповісти на вогонь, адже масований (а не одиночний, як до того) обстріл наших сіл почався ще 6 серпня. Чому миротворці його не припинили? Це змушені були зробити ми —  на кілька днів ми стримали агресію. Події на Кавказі, тим часом, стали відомі всьому світові. Гостре засудження їх  зупинило російських окупантів у їхніх далекосяжніших планах: захопити Тбілісі й Баку та встановити контроль над південним енергокоридором. Або самим, або з допомогою маріонетки — когось із «осіб кавказької національності»...

Будь-хто на місці Саакашвілі  розпорядився б відкрити вогонь у відповідь, доводили мені співрозмовники. Адже Грузія змушена була оборонятися від ескалації російських військ на її території. Не ми до них прийшли, вони — до нас. Навіть якби ми стрималися, це не допомогло б, не врятувало б ситуації. Це той випадок, коли воєнний конфлікт відбувся б за будь-якої погоди.

І все-таки чому добровільний відступ — а частини грузинського війська відступили, розповідають, лише під наказом свого політичного керівництва — здійснювався хаотично, внаслідок чого військова техніка й озброєння у великій кількості потрапили до рук супротивника? Чи це пояснюється справді слабкістю грузинської армії, чи є потаємніші причини саме такого сценарію? Ось тут і з'являються  альтернативні відповіді. Досить популярна, зокрема, версія, що цей воєнний конфлікт — бодай короткочасний — був вигідний США: для закріплення й легалізації своєї присутності на Кавказі, як уже сказано, важливому геополітичному регіоні, котрий досі контролювала Москва. І Росія, і Грузія,  стверджують прихильники такої версії, є рівнозначні жертви, що необачно піддалися на провокації Вашингтона. Не заперечуючи, що між Штатами й Федерацією точиться запекла боротьба за розширення зон впливу, звертаємо увагу на алогічний у цьому контексті факт: чому Москва так специфічно почала «піддаватися на провокації» Вашингтона принаймні з квітня цього року?  Чому її МЗС ще в липні не приховувало, що російські військові літаки «цілком свідомо» порушують повітряний простір Грузії? То про яку спонтанну спровокованість може йтися, навіть якщо Америка й плекала надії на Грузію, готуючись до введення своїх кораблів у її територіальні води? До речі, спростовуючи «американський слід» серпневої трагедії на Кавказі, екс-спікер грузинського парламенту Ніно Бурджанадзе переконує, що саме з Вашингтона прямо й не раз попереджали не піддаватися на російські провокації, зробити все, аби уникнути війни.

Ще одна версія присвячена... «ізраїльському походженню» наказу Саакашвілі на відкриття вогню.  Мовляв, під воєнний шумок Тель-Авів хотів обладнати свої бази на близькій до «дружнього» Ірану грузинській території, бо США відмовили йому «у пристанищі» в Іраку, де ледь вдалося стабілізувати обстановку. Та враховуючи розміри грузинської території, сумніваєшся як у збереженні в таємниці цих планів, так і у вірогідності самої версії. Знову ж таки, Москва заради розв'язання оборонних проблем Ізраїлю навряд чи витрачалася б на «ремонт залізничних колій в Абхазії», ризикуючи зіпсувати відносини з Тегераном.

Вогонь як «примус до миру»

Наприкінці вересня в так званій буферній зоні ще стояли «миротворці». Вони наглухо перекривали вхід від «сторонніх», зокрема й української журналістки, не тільки до Цхінвальського регіону,  а й до сіл Горійського району, що потрапили під «примус до миру».  Офіцер із нашивками «МС» — «Миротворчі сили» на блокпосту перед Каралеті «не врубується»,  виконанням якого «плану Саркозі» я цікавлюся, бо не знає… «що таке Саркозі». Дізнавшись, що лідер Франції є все-таки не предметом, а цілком реальним чоловіком, який, до того ж, разом із Головнокомандувачем офіцера — російським президентом Дмитром Медведєвим розробив план виведення російських військ із Грузії, стенає плечима: «А, щось таке я чув краєм вуха». На повну потужність мій уперто «анонімний» візаві вмикає органи слуху лише тоді, коли чує конкретні накази. Накажуть — покине «буфер», у якому «після Далекого Сходу почувається, наче в раю», накажуть — «ми можемо зустрітися й на Україні».

Як відбуваються ці «зустрічі», в Горі, у пунктах біженців, розповіли очевидці — втікачі з «буферних» сіл. Змінюються їхні назви, змінюються співрозмовники. Схема  «миротворчої операції» залишається: «П’яні солдати грабували будинки. Того, хто намагався врятувати своє майно, вбивали й спалювали разом із оселями. Вони розстрілювали корів, собак, просто лупили по кущах. Ми ховалися в лісі й крізь віття бачили, як  палають наші хати, як бензином гасять наші мирні домашні «вогнища». Справді, навіть окремі дерева й кущі вздовж дороги, куди дійшли російські танки, стоять обвуглені. Який стратегічний об’єкт вони становили, що стали жертвами «пустощів» солдат, очманілих од вільного доступу до «звільнених» від господарів винних погрібців?!

Хто й де влаштовував геноцид?

За даними Служби національної безпеки, в результаті воєнних дій  зареєстровано 127 499 вимушено переміщених осіб. Загинуло 326 осіб, із них — 182 військові. Поранено 2234, безвісти зникло 14 осіб. Територію Грузії 75 разів піддавали бомбардуванню.

Тим часом «стримування режиму Саакашвілі» пояснюють тисячами його жертв серед цивільного населення Південної Осетії. Пояснювати — пояснюють, але ці тисячі не підтверджуються реальними даними навіть від офіційних структур. Наперед запевняючи, що кожна безневинна жертва війни — це трагедія, все-таки не втримаюся від запитання: чому масові зачистки в Чечні, які призвели до загибелі сотень тисяч мирних людей, — це «цивілізоване наведення конституційного ладу»,  мільйони закатованих Голодомором українців — це «природно померле населення», а  «внутрішня справа Грузії» відразу набула безапеляційних ознак геноциду. Про яке масове знищення осетин грузинами нам кажуть ті, у кого в самих на совісті кров народів?!

«Південна Осетія й Абхазія — це не Грузія», — повторюють, як заклинання, у Цхінвалі та Сухумі. «Жоден грузин ніколи не змириться з втратою цих територій», — наполягають у Тбілісі. Як «зшити» цілісність країни після взаємних втрат і образ, як переступити через кров і кинутий у порох «спільний чурек»?  Мабуть, потрібен не один рік, щоб і грузини, й абхази, й осетини збагнули істину: зі зброєю на братів не ходять. Не доводять з її допомогою, чия це земля — так склалося, вона спільна. Тим паче не доводять за нацьковуванням підступного посередника, який яструбів війни звично рядить у голубів миру. Єдиний спосіб розв'язати кавказький вузол, що загрожує «зашморгом» усім  сторонам нинішнього конфлікту, — зійти зі стежки війни й сісти за стіл переговорів. Бо, хоч би якими огидними були для перемовників обличчя одне одного, оскал війни незрівнянно огидніший.

... В України та Грузії дуже багато спільного. Навіть застосовувані до нас і до них способи «примусу до повернення» однакові: зневажливі оцінки лідерів країн, клонування «двоголових» паспортів на чужих територіях, розгортання інформаційної війни й погрози «захистом» своїх співвітчизників. На щастя, вони не просипалися на нас бомбами. На жаль, і не зміцнили інстинкту самозбереження. Коли йдеться про національні інтереси, в грузинському парламенті всі однодумці. Коли йдеться про зовнішньополітичні пріоритети, немає суперечностей у владі. А в нас?

Фото з архіву парламенту Грузії.

----------

Миру по-женевськи не вийшло

Поки експерти Ради Європи проводять незалежне розслідування, яке має встановити винних у серпневому конфлікті між Росією та Грузією, світова спільнота намагається примирити ворогуючі сторони. Перший крок до цього зроблено 15 жовтня в Женеві. Про рівень конференції свідчить те, що на ній були присутні Генсек ООН Пан Гі Мун, Представник ЄС з питань зовнішньої політики та безпеки Хав'єр Солана, міністр закордонних справ Франції Бернар Кушнер, яка нині головує в Євросоюзі, та Генсек ОБСЄ Марк Перрен де Бришамбо.

Москва зробила все, аби на конференцію допустили представників Південної Осетії та Абхазії. Тбілісі й Вашингтон виступали проти. У результаті дипломати дійшли компромісу: представників невизнаних республік таки запросили, однак лише на неформальні зустрічі (бо нелогічно розв'язувати конфлікт без його безпосередніх учасників). Проте навіть такі поступки не врятували конференції від провалу. До того ж у зриві переговорів грузини, росіяни, абхази та осетини звинувачують одні одних. Та позаяк конференція була закритою, знайти винних дуже важко. Але є надія, що, готуючи наступну, котра відбудеться 18 листопада, дипломати врахують помилки, яких припустилися.

Тетяна ПАСОВА.