передплата Українською | In English

№21, листопад 2008

Сучасні «шукачі щастя» – чергова загроза міжнародній безпеціСучасні «шукачі щастя» – чергова загроза міжнародній безпеці

Поділитися:

Пірати, корсари, флібустьєри — такі знайомі з дитинства слова.
З часів буканьєрів і каперів минуло чимало років, однак прагнення до легкої наживи залишається незмінним. За підрахунками експертів, щорічні збитки, яких завдають пірати по всьому світові, становлять близько 450 мільйонів доларів США.
Піратство ХХІ століття — це просто бізнес як для самих піратів, так і для деяких приватних структур, а інколи й держав. Нігерії, наприклад, досить часто закидають підтримку піратства в дельті річки Нігер з метою захоплення нафтових верфей. Адже вона — одна з найбагатших у світі країн за покладами нафти й водночас одна з найбідніших за рівнем життя. 70 відсотків її населення, кількість якого становить 130 млн. осіб, живуть менш як на 1 долар на день.

Нездатними забезпечити своїх громадян роботою є й інші держави, де існує піратство: Ангола, Сомалі, Коста-Рика. У Сомалі, до того ж, з 1991 року фактично відсутня центральна влада, а берегова охорона відкрито допомагає піратам. На Філіппінах їхню появу спричинює низька зарплатня морських офіцерів. У Китаї, на думку західних експертів, розбою на морі неофіційно сприяє державне керівництво, зацікавлене у встановленні своєї влади на спірних територіях. В Азіатсько-Тихоокеанському регіоні піратство не рідкість переважно в районах Малаккської та Сінгапурської проток, де проходять до 600 вантажних кораблів щодень, здебільшого танкерів. Саме на них і припадає чверть усіх піратських нападів на планеті. Щодо Південної й Центральної Америки, то ці території вирізняються найбільшою в світі мережею наркотрафіку, що теж аж ніяк не збитковий бізнес у наш час. Тож, мабуть, сучасне піратство є швидше вимушеним, бо основна його причина — бідність.

До речі, часто саме такою причиною пояснюють свої дії корсари, наголошуючи на простому бажанні вижити. «Переважно пірати — це місцева молодь, люди освічені й цивілізовані, для яких морський розбій є лише способом прогодувати себе й свою сім’ю. Серед них є й студенти, котрі навчаються в університетах Європи, періодично приїжджають на батьківщину. Піратство для них — це передовсім засіб заробітку», — вважає Василь Крутов, колишній голова управління «А» («Альфа») по боротьбі з тероризмом СБУ, котрий безпосередньо брав участь у визволенні моряків, захоплених піратами.

Досить прагматичні й сомалійські пірати, котрі 25 вересня нинішнього року за 350 кілометрів від узбережжя Африканського рогу захопили український суховантаж «Faina». У телефонному інтерв’ю 30 вересня представник нападників Сугуле Алі повідомив, що вони хочуть «просто грошей, аби не довелося голодувати». На запитання, чому для цього потрібно аж 20 млн. доларів, Сугуле відповів: «Тому що в нас досить багато людей». До того ж, за його словами, світ досі не розуміє піратів. «Ми не вважаємо себе морськими розбійниками, — наголосив він. – Морські розбійники — ті, хто нелегально ловить рибу в наших водах, викидає там відходи та перевозить зброю. Ми ж просто патрулюємо наші води. Вважайте нас береговою охороною». Досить цікава, як на мене, конотація слова «пірати» — захисники бідних, слабких і скривджених. Але чому тоді ці «лицарі морської хвилі» вважаються загрозою світового мореплавства?

Може, тому, що використовують найновітнішу зброю, сучасні технології й навіть залучають найманців. А ще й тому, що відоме з часів Колумба «Піратське братство» досі існує, однак уже не самостійно, а як злагоджена струнка система, робочий організм, до створення котрого доклали зусиль і терористичні організації на кшталт «Аль-Каїди». Хай там як, слід зазначити, що про піратство й загрозу безпеці світового океанічного простору, з ним пов’язану, почали говорити задовго до того, коли чи не головним клопотом для світової спільноти став міжнародний тероризм. Перші юридичні згадки про піратство є ще в Женевських конвенціях з морського права 1958 року. Офіційне ж визначення цього поняття є в Конвенції ООН з морського права 1982 року. Згідно з цим документом, «піратство — це будь-який неправомірний акт насилля, затримання або будь-який грабіж, що здійснюється у приватних цілях екіпажем або пасажирами будь-якого приватного судна проти будь-якого судна, особи або майна на борту судна. До піратства належить акт добровільної участі у використанні судна, коли було відомо про те, що судно є піратським. Дії, спрямовані на підбурювання або свідоме сприяння піратству, також кваліфікуються як піратство». Подібна дефініція міститься й у ст. 446 Кримінального кодексу України, яким, окрім того, ще й передбачено покарання за вчинення піратських дій — позбавлення волі строком від 5 до 12 років із конфіскацією майна, у разі ж повторного скоєння такого злочину, результатом якого стала загибель людей чи інші тяжкі наслідки, термін покарання збільшується до 8—15 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Цей факт, звісно, досить позитивний, однак аж ніяк не поліпшує ситуації в міжнародному праві, котре, давши чітке визначення поняття «піратство», чомусь позбавлене реальних механізмів, що дозволяли б державам давати корсарам швидку відсіч.

За законом, військові судна, які перебувають поблизу місця нападу піратів, не мають права надавати допомогу захопленому кораблю. Її можуть надавати лише збройні сили країн, на території котрих відбувся напад. Саме з цієї причини пірати, отримавши викуп, часто залишаються непокараними. Дві головні світові організації, покликані протидіяти піратству, — Міжнародна морська організація (The International Maritime Organization — IMO) та Міжнародне морське бюро (The International Maritime Bureau — IMB) на практиці лише надають екіпажам рекомендації, як діяти в разі захоплення судна, а також наносити на карти так звані зони ризику. Ще в 2005 році ІМВ рекомендувало судам не підходити до узбережжя Сомалі ближче, ніж на 100 миль. Вважалося, що на такій відстані пірати не зможуть дістатися корабля, адже їм бракуватиме палива. Однак того самого року розбійники захопили суховантаж «Panagia», що прямував під ліберійським прапором із ПАР до Туреччини (маючи, до речі, 22 українців на борту) й перебував на відстані 100 миль від берега. Після цього рекомендований кордон перенесли ще на 100 миль. Проте сучасні флібустьєри створюють цілі морські бази, обладнуючи рибальські судна й відправляючи їх разом із амуніцією та досвідченим персоналом далеко в океан. Можливо, така завбачливість і дала їм змогу захопити «Faina» на відстані 350 чи 400 км (220 морських миль) від сомалійського узбережжя. Корабель було оточено в Індійському океані, а не в Аденській затоці, де зазвичай відбуваються піратські напади. Судна курсують тут рідко, й піратам шукати особливо немає чого. Виникає підозра, що на «Faina» чекали, отже, її курс і час проходження були відомі нападникам. Звідки? Або з Києва, або з Найробі, до якого прямував корабель. Цікаво й те, що, за словами самих розбійників, вони навіть не підозрювали, що на борту суховантажу є зброя на суму 30 млн. доларів. Така знахідка й змусила піратів спочатку встановити суму викупу за членів екіпажу (який складається з 17 українців, 3 росіян і 1 латвійця) в сумі 35 млн. доларів, котра, однак, після численних коливань впала до позначки у 8 млн.

Звісно, піратів мало цікавить кінцевий пункт призначення цього стратегічного вантажу, але світову спільноту це зацікавило навіть більше, ніж визволення екіпажу судна. Адже, за офіційними даними, на його борту 33 танки Т-72, гранатомети, зенітні установки й боєприпаси, які українська державна компанія «Укрспецекспорт» продала Кенії. Так би воно й так, якби російські ЗМІ не поширили інформації про прямування зброї нібито до Південного Судану, де й досі вирує громадянська війна. Звичайно, це порушило б умови ембарго на ввезення зброї до Судану, що діє відповідно до резолюції 1591, ухваленої Радою Безпеки ООН у березні 2005 року. Однак тут спливає ще один нюанс: ембарго накладено на ввезення зброї на територію Дарфуру (тобто Західного Судану), тому, по суті, її постачання до південних провінцій країни не є порушенням норм міжнародного права. Хоча для російської сторони такі аргументи геть непереконливі, а навпаки, лише зайвий спосіб заплямувати в очах світової спільноти українську репутацію. І пояснення, що контрактні номери танків, гранатометів і зенітних установок із кодом GOSS, котрий зазвичай у перекладі використовують як скорочення не від «The Government of South Sudan» (з англійської — «уряд Південного Судану»), а від «General Ordinance and Security Supplies» (тобто  підрозділ матеріально-технічного забезпечення Міністерства оборони Кенії), цілком марні. Та й сама Росія спрямувала корабель Балтійського флоту «Неустрашимый» до берегів Сомалі аж ніяк не для того, аби допомогти в розв’язанні ситуації чи виконати резолюцію ООН від 3 червня 2008 року, яка закликає держави, зацікавлені у використанні морських торгових шляхів біля узбережжя Сомалі, активізувати й координувати зусилля з метою протидії актам піратства та озброєного розбою, співпрацюючи з перехідним федеральним урядом Сомалі.

Єдиною більш-менш раціональною причиною такого кроку можна назвати патрулювання прибережних вод есмінцем 5-го флоту ВМС США «Howard», відправлення семи бойових кораблів НАТО до цього району, а також намір ЄС (після ухвалення Брюсселем рішення про створення командного центру для боротьби із сомалійським піратством) спрямувати до Аденської затоки багатонаціональне з’єднання кораблів саме (й лише) для боротьби з піратством, яке загрожує економіці Євросоюзу. У такій ситуації РФ просто не могла залишитись осторонь, бо, претендуючи на статус великої держави, просто зобов’язана брати участь у розв’язанні кризових ситуацій, що загрожують безпеці та стабільності. Окрім того, сомалійська криза стала вдалим способом демонстрації військово-морської потуги США (хоча, звісно, останні мають на озброєнні набагато більше суден такого класу, аніж Росія).

Утім, піратство у водах Сомалі набуло вже таких загрозливих масштабів, що сили коаліції «Coalition Task Force 150», в якій головну роль відіграють США, а також їхні союзники по НАТО, маючи головним завданням боротьбу з тероризмом, фактично забезпечують деблокування Ормузької протоки в разі, якщо Іран спробує її перекрити. Адже саме ця дія може обернутися для світової економіки страшнішими й незрівнянно боліснішими наслідками, аніж блокада Суецького каналу. Бо через Ормузьку протоку проходить майже 40% усієї споживаної світом нафти, тоді як Суецький канал — це передовсім велетенські вантажопотоки готової продукції дешевого китайського та індійського виробництва з Азії до Європи та США. Переорієнтувати сили коаліції на боротьбу із сомалійським піратством дуже складно й надто розраховувати на них навряд чи варто. Тому низка держав починають діяти самостійно. Малайзія спрямувала до регіону три кораблі своїх ВМС із винятковою метою гарантувати безпечне проходження суден вітчизняних судновласників. Однак ці експедиції не діють узгоджено, а тому й не здатні розв’язати проблему боротьби із сомалійськими піратами, які з початку року вже атакували 62 судна й захопили в заручники близько 300 осіб. Ситуація ускладнюється й тим, що саме Сомалі контролює південний вхід до Червоного моря — Баб-ель-Мандебську протоку, котру перетинають кораблі, що прямують Суецьким каналом. Отже, без втручання ззовні активність піратів у цьому регіоні може призвести до катастрофічних наслідків. Мабуть, з цієї причини перехідний уряд Сомалі й запропонував міжнародній спільноті співпрацювати в боротьбі з піратами.

Це шлях, яким у 2004 році Індонезія, Малайзія й Сінгапур розв’язали подібну проблему, запровадивши спільне патрулювання прибережних вод. Того року в територіальних водах Індонезії було зареєстровано 93 піратські напади з 325 атак по світу загалом. Індонезійське піратство за сучасною класифікацією  навіть визнано як окремий підтип. Для нього (на відміну від морського розбою в Сомалі) характерне цілковите знищення людей, які перебувають на борту захоплених суден, бо основною метою піратів цього регіону є цінні вантажі.

Чи потрібен сомалійським піратам вантаж судна «Faina», наразі невідомо. Однак сума, названа як викуп, відома. Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова вилетіла в Кенію, аби домогтися визволення українських моряків, а представник РНБО вирушив до Лондона, де до переговорів приєдналася британська адвокатська компанія. Український Омбудсман вважає заклики  застосувати під час визволення силові методи недоречними: «Я категорично висловлюю свій протест, це питання навіть не повинно обговорюватися за таких обставин. Не виключаю, що силовий варіант розглядається з боку Кенії, але не України. Єдиний вихід — викуп. Іншого немає».

І справді, не можна жертвувати життями людей через фінансову кризу чи небажання власника судна займатися питаннями викупу. Це, з одного боку, а з другого, вважається, – дати змогу «шукачам щастя» (з грецької слово «пірат» перекладається саме так) урешті його знайти — неправильне рішення, котре зруйнує всі міжнародні напрацювання й зусилля у сфері глобальної безпеки та морського права. Тож влада нашої держави має зробити правильний вибір.

Автор: Юлія Цирфа

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад