Зустріти ангелів і стати знаменитим

Олег ПІНЧУК фігурував на Великому антикварному салоні не як скульптор, а як колекціонер. Щоправда, це не перший досвід Олега в експонуванні скарбів зі свого зібрання. На торішній гіпервиставці АРТ-Київ митець показав картини
Марії Приймаченко, якими пишається. А на антикварну толоку вийшов із вісьмома старовинними дерев’яними скульптурами. Нашу розмову розпочав дещо несподівано:

– Залюбки подарував би їх музею наївного мистецтва. Такий, вважаю, повинен бути в Києві.

– Виношуєш цю ідею вже давно.

– Так, адже для збереження творів національного масштабу потрібний усе-таки музей. Там мають працювати професіонали, які реставрували б, систематизували експонати, організовували виставки. Роботи, що в цій кімнаті, об'їздили ледь не півсвіту. Люди ними надзвичайно цікавилися. Тож держава має опікуватися долею таких унікальних творінь, фінансувати акції, будувати приміщення. Вона повинна щось робити для збереження тонкого шару творчості, що зветься наївним мистецтвом.

– Скільки маєш скульптур у колекції?

– Десятки, десятки...

– Конкретніше!

– Десятки, десятки… У мене є скульптура наївна, є сакральна XVIII–XIX століть. Хоча збираю роботи й сучасних українських художників. Приміром, Сільваші, Криволапа, яких поважаю за вміння працювати з кольором.

– Натхнення для колекціонування ти, певне, знайшов у Дрогобичі, де народився?

– Там 1965 року побачив у костьолі розбиті скульптури, відламані голови ангелів. Тоді, будучи дитиною, вперше відчув, що таке «войовничий атеїзм». Ті скульптури сприймалися ідеологами не як твори мистецтва, а як ворожі об'єкти, котрі треба знищити. Ось і нині, вважаю, не варто вдаватися до аналогічних дій, руйнувати пам'ятники колишнім вождям. Найкращі зразки потрібно зібрати в одному місці та зробити музей тоталітарної епохи. Оцих усіх паркових дівчат із веслами, горністів уже майже не залишилось, але нашим нащадкам було б цікаво на них подивитись. У нас кожна нова ідеологія знищує мистецтво попередньої. Натомість фігура Марка Аврелія може стояти в Римі тисячу років і її ніхто не чіпатиме.

– Тож твоя жага творення бере початок у 1960-х, коли побачив ті відірвані голови?

– Швидше то було перше враження від скульптури як такої. А поштовх до становлення як митця дістав від невеличких янголів – розмальованих, із ляльковими рум'яними щічками, золотими крильцями. Зустрівся з ними на зимових канікулах у селі, де народився мій тато. Одного разу побачив, як ці херувими дивляться на мене живими очима. Минуло багато часу, а ті емоції не зникли. На жаль, й ті скульптури понищили. Їх поламали комсомольські активісти, які в житті ні на що не були здатні, окрім штучного запліднення корів.

– Скульптури, які приніс в Український дім, здається, дуже близькі твоїй сутності.

– Кожен художник має якусь базу для підживлювання. Наприклад, колись на серванті в кожній квартирі стояли фарфорові слоники, котрі вважають моветоном. Вони мене налаштовують на створення власних скульптур, що потім виставляються в музеях. Роблю це цілком свідомо. Як професійний художник, можу виліпити що завгодно, але мені приємно мати справу саме з наївними образами. Якщо ті слоники із серванта були символом добробуту радянської родини, то мої тваринки – символи благополуччя XХI століття.

Розпитувала
Ольга КЛЕЙМЕНОВА.

Фото Ольги Прокопчук.