передплата Українською | In English

№20, жовтень 2008

Спільні соціальні смисли як основа ефективної комунікації української нації

Поділитися:

Ефективне спілкування – не так обмін значеннями, як обмін смислами, пошук спільного смислу.

Роберт Бейлз,
американський психолог

Відомо, що демократія – це влада народу. Але чи може здійснюватися ця влада без комунікації між суб'єктами влади, себто громадянами? Звісно, ні. У цій статті розглянемо комунікацію як чинник соціально-політичного життя.

За своїм призначенням комунікативна сфера творить і перетворює соціальну реальність. Як репрезентуються різні суб'єкти у комунікативному просторі, як відбувається обмін інформаційним, ціннісним ресурсом – питання комунікативної теорії. Предметом вивчення стають індивіди та спільноти – учасники комунікації, які ведуть діалог чи, точніше, полілог  про спільне соціальне буття, засоби, якими забезпечується цей процес.

Одним із структурних елементів комунікації є соціальні смисли. Вони вигідно вирізняються серед таких елементів, як символи, знаки, образи, а саме:

– виражають ставлення до об'єкта соціальної реальності, уявлення про нього та пов'язану з ним взаємодію, вкорінену в соціальний досвід суб'єкта;

– є осмисленням певної частини соціальної реальності з огляду на досвід  взаємодії з нею.

Тоді, як символи, знаки, образи є усталеною формою сприймання реальності, соціальні смисли є формами мислення, за допомогою яких соціальний суб'єкт описує й пізнає реальність та своє існування в ній, формуючи єдність з іншими суб'єктами – носіями схожого соціального досвіду.

Розгляньмо, якими бувають соціальні смисли і як саме відбувається наповнення ними комунікативної сфери.

По-перше, якщо виходити з положення, що соціальні смисли продукуються у процесі комунікації, необхідно зауважити таке.

1. Комунікація – це основний соціальний процес створення, збереження-підтримки та перетворення соціальних реальностей.

2. Генерування смислу в комунікації відбувається не просто завдяки обміну інформацією, але й процесу створення деякої спільності, в якій ми обмірковуємо інформацію та співвідносимо наші смисли зі смислами наших комунікативних партнерів, створюючи у такий спосіб певний ступінь взаєморозуміння.

3. Комунікативні процеси здійснюються й набувають для нас того або іншого смислу лише в певному контексті. А культура є найзагальнішим контекстом.

4. Сприймання свого «я» як соціально-культурного конструкту відбувається завдяки комунікації, в якій ми конструюємо також свою соціальну реальність.

5. Комунікація – процес створення спільних смислів завдяки використанню символів, серед яких першість належить мові [5].

Мова соціальних смислів – це своєрідне символічне кодування, де кожен символ наділений певним змістом. Коди в нашому контексті – це знаки або системи знаків, що застосовуються для вираження специфічних культурних послань [4, с. 206].

Б. Бернстайн наголошує: кодування змісту тих чи інших висловлювань (або соціальної дії. – О. С.), а отже, і їх декодування відбувається в індивідів по-різному: «розгорнутий код» є прерогативою «середнього класу», а «обмежений код» – у представників нижчих прошарків населення [2, с. 39]. Це – важливе положення, деякі висновки з нього наведемо пізніше.

Кодування соціальної інформації на різних рівнях свідомості й розуміння вивчає і Г. Дяченко. Він розробив власну класифікацію «кодів» [3]:

1) архетиповий – опосередковує базові глобально-матричні структури змісту, в межах яких розгортаються всі інші: Бог, світ, Я;

2) метафізичний – опосередковує життєві екзистенціали кожної людини: істина, воля, суще, любов, смерть, краса, дух, мета, сенс життя, існування, буття, ціле, дія, сутність, скінченність, нескінченність, вічне, свідомість, початок, розуміння й т.д.;

3) аксіологічний – опосередковує моральні, етичні й естетичні цінності особистості: щастя, прекрасний, благий, трагічне, обов'язок, відповідальність, совість, скорбота, страх, добро, зло, жаль;

4) культурологічний – опосередковує смислоцінності, що транслюються особистістю внаслідок укорінення в певному культурному просторі. Відомо, що змісти, які високо оцінюються членами одного культурного співтовариства, залишаються поза культурною свідомістю або навіть оцінюються негативно представниками іншої культури;

5) національний – убирає національно обумовлені смисложиттєві настанови;

6) конкретно-історичний – опосередковує смислоціннісні орієнтації особистості в певний історичний період часу;

7) психоособистий – містить індивідуальні екзистенціально значущі комплекси особистості, всю палітру її унікальної мисле-емоціо-вольової самості: душа, біль, туга, сум, радість, жінка/чоловік і т.д.

У соціальному житті спільноти, як і індивідів, одночасно зі зміною контекстів відбувається нескінченне оновлення смислів. За твердженням М. Бахтіна, Великий час – це безкінечний і незавершуваний діалог, у якому жоден смисл не вмирає [1, с. 371]. Найважливіше тут віднайти в процесі спілкування спільні коди, щоб дістатися порозуміння. Узагалі, розуміння – це одна з категорій постмодерної науки. А в бахтінівському сенсі це співвіднесення з іншими текстами й переосмислення у новому контексті – у «моєму», сучасному або майбутньому [1, с. 364].

Розумінням визначається ефективність будь-якої комунікації. Якщо немає розуміння, комунікація вважається неефективною. «Світ природи не має внутрішньої смислової структури. Явища природи позбавлені внутрішнього смислу… Факти, дані й події, з якими має справу природодослідник, – це факти, дані й події у полі його спостереження, а це поле нічого не «означає» для молекул, атомів та електронів усередині нього… На противагу світові природи соціальний світ – це світ, конституйований смислом» [7, с. 50].

Існує принаймні три рівні кодування цінностей: загальні (національні, глобальні, інституціональні), специфічні й запозичені («недосяжні», сакральні, «штучні») [6]. Для досягнення ефективності комунікації на національному рівні необхідне спільне конструювання специфічних смислів, які вироблялися б одночасно з переживанням певних подій національного існування. Але це має відбуватися на основі непохитного фундаменту загальних національних смислів. Інакше специфічні соціальні смисли не будуть адекватно засвоєні та збережені у пам'яті поколінь.

Соціальні структури не є автономними у кодуванні «соціальних смислів». Часто соціальні смисли отримують поштовх до формування на основі цінностей. Хоча виникає і зворотний процес: на основі складених соціальних смислів формуються нові цінності. Розгляньмо деякі особливості засвоєння й маніпуляції соціальними смислами, що спостерігаються в українському суспільстві.

Інколи суб'єкти можуть змінити свій звичний код залежно від «престижу» цінностей.

1. Характерне привласнення незаможними індивідами соціальних смислів індивідів забезпеченіших. Тобто смисли, які другі (умовно – «багаті») особи здобули внаслідок власних взаємодій з даною реальністю, перші (умовно – «бідні») «приміряють» на себе, намагаючись тим самим уявно змінити (підвищити) свій соціальний статус. Зазначимо, що таке явище характерне не для всіх, як можна одразу припустити, суспільств. Наприклад, в Індії, де рівень життя багатьох людей істотно нижчий, ніж в Україні, такого не спостерігається. Це означає, що властивий цим прошаркам населення економічний статус, закріплений за ними протягом значного часу (з огляду на історію країни), не сформував у широких мас «комплексу принижених». Хоча причин для такого явища чимало (наприклад, статус економічно незалежного громадянина не «роздувається» у суспільстві, ним не «хизуються» і т.ін.). Причини слід шукати, наприклад, у індійських релігійно-філософських доктринах, зокрема кастовій ієрархії. Остання «стримує» можливу соціальну мобільність індивідів.

В українському суспільстві індивіди мають змогу привласнювати соціальні цінності  верств, до яких вони не належать. Тобто вони здатні умовно осягати смислові приписи різних соціальних груп і відповідно підмінювати власне соціальні смисли бажаними. Наші індивіди прагнуть підвищити свій, наприклад, економічний статус, але поряд із несвідомими привласненнями статусів і відповідних смислів вони усвідомлюють власну подальшу можливість реального здобуття вищого статусу і здатні оцінити, наскільки відповідають їхні бажання цій можливості. Тож їхній соціальний «комплекс принижених» поглиблюється або нівелюється, залежно від того, якою виявляється можливість поліпшення свого економічного стану – реальною чи містичною. Звичайно, такий шлях усвідомлень характерний для осіб не лише з розвиненою «соціальною уявою», а й з відповідним рівнем соціальної обізнаності і неабиякими аналітичними здібностями.

Ця теза наводить нас на роздуми про властиву соціально свідомому індивіду інтенцію досягнення вищих статусів (а в окремих випадках – до досягнення показників «престижу»). Незалежні верстви прагнуть вищого соціального статусу. Відтак чого прагнутимуть ті, хто вже мають престижний статус. На нашу думку,  діє тенденція до «усередненості». Бажані показники «престижу» для вищих прошарків закінчуються після їх досягнення, і немає інших економічних прагнень до «підвищення». Їм лишається тільки поступово «урізати» (принаймні на вербальному рівні) свій престиж, аби не виявитися соціальним маргіналом по інший бік економічної драбини. Ця тенденція є характерною не так для нашого, як, наприклад, для польського суспільства, де рівень соціальної свідомості громадян значно вищий і маркування економічних статусів відбувається в меншому діапазоні (показники престижу дедалі більше інтеріоризуються, а не екстеріоризуються). Тож і  економічна еліта намагається подолати соціально-смислову відчуженість привласненням смислів незаможних верств.

Діє так звана «доцентрова сила», яка умовно «усереднює» показники капіталу й достатку в розвиненому суспільстві нової доби. Це поки що не стосується України повною мірою. Адже до стабільного розвитку та високої суспільної моралі нам, на жаль, далеко. Ці тенденції видно в особливостях споживання як одного з найхарактерніших видів економічної діяльності. У нашій країні спостерігається тенденція переходу споживання з рівня матеріальних речей на рівень споживання символічного. Цінністю стає не сам предмет споживання, а уявлення про нього, про володіння ним, закріплене у суспільній думці (навіяне в тому числі технологіями реклами і т.ін.). Матеріальні витрати людини проходять через так звані культурні сита, які визначають, по-перше, спрямованість витрат, по-друге, співрозмірність і доцільність придбання тієї чи іншої матеріальної цінності чи послуги. Отже, такі «сита» є індикатором людської свідомості щодо споживчої активності. І у певний спосіб вони демонструють свою наявність через виявлення напрямів споживчої активності в суспільстві. Це означає, що механізми смислоозначення різних соціальних верств знаходять свій вияв у певному виді діяльності.

2. Брак соціально-смислового забезпечення функціонування українського соціуму. Він пояснюється тим, що соціальні смисли нині переважно перебувають на стадії формування, затвердження у межах соціальних спільнот і закріплення у досвіді їх існування. Тобто активні інтуїтивні та комунікативні акції й інтеракції, подібно до швидкого руху молекул за значної температури ще не досягли достатнього рівня взаємодії, коли сформуються ознаки певної «речовини» із її властивостями і відповідною «молекулярною структурою». 

Унаслідок цього індивідам доводиться свої заповнені змістом категорії мислення швидко заповнювати заново або викреслювати, замінюючи іншими – задля адаптації до мінливих реалій. Це спричиняє масовий ефект «розгубленості», який виявився в різких і надзвичайних (за обсягом і формою) соціальних мобільностях (зокрема, міграційних процесах). І супроводжується явищем соціальної аномії.

3. Є певна закономірність: навіть у періоди соціальної нестабільності, – продовжує існувати набір дихотомічних ролей і відповідних смислів, які виключають можливість синхронного виконання обох ролей, але мають можливість актуалізації обох смислових картин світу. Акцент саме на актуалізації, адже суб'єкт дихотомічної ролі міг попередньо виконувати протилежну роль і бути носієм відповідних смислів, які не видаляються з його картини світу, а лише деактуалізуються на деякий час та актуалізуються за його бажанням (у широкому вжитку актуалізувати смислову картину світу іншого – «стати на його місце»). Так, роль «молодшого» і «старшого» (в різних проявах, як-от: дитина–батько, студент–викладач, підлеглий–начальник тощо), хоча і має в основі чіткий дихотомічний поділ, однак не виключає, так би мовити, «варіантів» їх виконання й побудови смислових конфігурацій при цьому. Тут можна згадати про явище «гри», ігрової взаємодії  тощо.

Звернемося до таких прикладів, як «пішохід–водій», «продавець–покупець» (або «замовник–виконавець»), «злочинець–каратель» («несправедливий, винуватий – справедливий, обвинувач», якщо ширше), які можуть продемонструвати нашій уяві, як у кожного з виконавців «спрацьовують механізми» соціопсихологічного, а ми стверджуємо – і соціосемантичного, розкриття своєї «ролі». Соціальні смисли в цьому випадку (особливо в разі жорсткого конфліктного прояву рольової взаємодії) виконують функції демаркації (виокремлення й відокремлення себе від іншого) та інтегративно-дезінтегративну, тобто умовного приєднання себе через певну особливість до відповідної спільноти та водночас віддалення від іншої. (Згадаймо приклад із кінострічки «Іван Васильович змінює професію», коли сусідка, щоб звинуватити Шурика в порушенні спокою, називає його «інтелігент нещасний», чим одразу вказує на його приналежність до відповідної спільноти і свою неналежність до неї.) Зайве вказувати, що кожна з таких суперечних взаємодій удвічі збільшує багаж смислів обох учасників, адже для заперечення чужої і відстоювання своєї позиції необхідно знайти аргументи або дізнатися позицію «супротивника», а отже,  сформувати певне уявлення про неї (певне поняття) і продовжувати розробляти власну аргументацію. Але «стати на чиєсь місце» можна лише умовно. Так само, як у фізичному просторі ми не можемо одночасно зайняти одне й те саме місце з іншим індивідом, так і в уявному – прийняти в повному розумінні позицію іншого неможливо. Цілковите соціальне розуміння недосяжне. Адже не буває двох суб'єктів, що однаково мислять,  із тотожним набором соціальних смислів і досвідом існування.  

Соціальні смисли «тяжіють до центру». Наш «прогноз» полягає в тому, що відбуватимуться дедалі більше вкорінення деяких «запозичених смислів» у свідомість та у смисловий ужиток молодих поколінь, а також поширення «містичних та релігійних смислів» (адже діє принцип «свободи слова»). Відбуватиметься докорінна трансформація традиційних смислів. З переходом до нової ери формуються новий тип людини, нові способи мислення й смисли, нове суспільство. Це оновлення пронизує усі сфери людського життя. Ми можемо бути свідками зміни смислової палітри економічних реалій (якісно нові економічні процеси, ринкові відносини, поява нових професійних груп і видів економічної діяльності тощо), політичної системи (зміна політичного устрою, режиму, законодавства і т.ін.), культурної (у вузькому та у широкому значенні) та ціннісної оболонки соціального існування (виникнення якісно нових цінностей, орієнтирів, похідних від внутрішніх пріоритетів соціального життя країни та зовнішніх пріоритетів іноземного походження). Плюс нові інформаційні технології, технічний прогрес як чинник цих змін і сутнісна характеристика нового суспільства, названого «інформаційним», які слід враховувати, бо вони не лише впливають, а й скеровують всі попередні зміни. 

Отже, українець сьогодення опиняється на перетині кількох визначальних і нескінченної кількості дрібних процесів зміни звичних для нього реалій. Відповідно не слід очікувати від сьогоднішнього громадянина України рішучих повсякденних дій, підкріплених широкою обізнаністю і гармонійним внутрішнім станом. Навіть 15 років етапу нестабільності не є значним терміном для перебудови свідомості й характеру мислення, тим паче на тлі змін, що тривають.

Проте вироблення спільних соціальних смислів, особливо у межах національного комунікативного простору, подальший розвиток його в бік усталених, зрозумілих сучасникам символічних кодів неодмінно збільшить ефективність комунікації. Позбавляючи мешканців нашої країни необхідності запозичувати чужорідні їм соціальні смисли.

 

Джерела

1. Бахтин М. М. К методологии гуманитарных наук // Эстетика словесного творчества. – М., 1979.

2. Бориснёв С. В. Социология коммуникации: Учеб. пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – 270 с.

3. Дьяченко Г. В. Универсальный экзистенциально-смысловой код как условие понимания // Понимание в коммуникации. 2007. Язык. Человек. Концепция: Тез. докл. Международной науч. конф. (28 февраля – 1 марта 2007 г., Москва). – М., 2007.

4. Енциклопедія постмодернізму / Ред. Ч.  Вінквіста та В. Е. Тейлора; Пер. з англ. В. Шовкун. – Київ: Основи, 2003. – 503 с.

5. Матьяш О. И.  Что такое коммуникация и нужно ли нам коммуникативное образование. – http://christsocio.info/content/view/165

6. Супруненко О. Украина postsovetica: пространство семантических интеракций // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Зб. наук. праць. У 2-х т. Т. 1 – Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2006. – С. 59–61.

7. Уолш Д. Социология и социальный мир // Новые направления в социологической теории. – М., 1978.

 

Автор: Ольга СУПРУНЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад