Проблеми правового регулювання інформаційної політики в Україні

Інформація, як відомо, є засобом, що забезпечує можливість адаптації людини й суспільства до умов існування, засобом нагромадження знань про навколишній світ, на основі яких люди й суспільство обирають лінію поведінки, задовольняють власні потреби та реалізують інтереси. Людина господарювала й годувала себе завдяки систематизації знань про природу та свою діяльність, розвивалася під впливом інтелектуального раціоналізму науки, створювала дедалі досконаліші технології для раціонального використання ресурсу Землі та Сонця, а тому масиви змістовних інформаційних ресурсів із часом стали невід'ємною частиною багатства окремих людей, монастирів, університетів і взагалі держав сучасного світу.

Тобто інформація не сьогодні стала сполучним ланцюгом у освоєнні людиною природи й досить специфічним явищем у житті людини й суспільства. Під комунікацією ми маємо розуміти як систему, в якій здійснюється взаємодія, так і процес самої взаємодії, включаючи засоби спілкування, які дають змогу створювати, передавати та приймати різноманітну інформацію. Десятки тисяч років знадобилося нам для того, щоб послідовно перейти від примітивних засобів комунікації до сучасних.

Засвоєння досвіду й знань інших людей, народів і цивілізацій – основний мутагенний чинник у розвитку світу, а комунікація (лат.: сommunicatio від communicare – робити спільним (загальним), пов'язувати; шлях повідомлення, форма зв'язку) – об'єкт вивчення багатьох наук: семіотики, соціології, етнографії, психології, риторики, а також кібернетики, інформаціології та багатьох інших природничо-наукових дисциплін. Сьогодні це поняття застосовується у двох значеннях: 1) шлях повідомлення (сполучення), зв'язок одного місця з іншим (наприклад, транспортна комунікація, підземні комунікації); 2) спілкування, передача інформації від людини (групи) до людини (групи); специфічна форма їхньої взаємодії в процесі життєдіяльності за допомогою мови та інших сигнальних форм зв'язку.

Країни, яким вдається сьогодні через новий транспортний ланцюг – глобальні інформаційні мережі змінити принципово не тільки обсяг, а й значення інформації, необхідної для розвитку країни та нації, досягли не лише якісно нового рівня інформаційного впливу на суспільство, а й опинилися в колі провідних держав світу. Аксіомою процесів управління давно стало те, що світом керує той, хто контролює найкоштовніші ресурси. Сьогодні це нові інформаційно-комунікаційні технології, досконалі форми вищої освіти та швидкий і універсальний доступ до інформації. Оскільки кругообіг інформації відбувається на основі й завдяки здібностям людини перетворювати її на ресурс, на нові знання та продукти ринкових відносин, іменованих «інформація». І, звичайно, завдяки можливості передавати його частинами, зберігати, швидко обробляти за допомогою комп'ютерних і комунікаційних технологій.

Спроби унаявити процес руху індивідуального знання до колективного через загальний критерій категорії «інформація» та «інформаційний ресурс» має не тільки пізнавальне значення. Алгоритм цього процесу дає змогу наочно встановити, так би мовити, вузлові пункти перетворення інформації з одного стану й форми на інші. А це, у свою чергу, – фіксувати зону правового регулювання відносин і поводження суб'єктів на визначеному етапі роботи й контакту з інформацією продуктами інтелектуальної власності та суміжними правами. Саме цей непростий механізм дозволяє виявити об'єктивно зумовлені предмети нормативного (правового, технічного й іншого) регулювання в інформаційній сфері, коли значного поширення набуває практика безконтрольної реалізації ідей і розробок учених та наукових колективів України.

Прибутки від такої діяльності зазвичай не доходять ані до держави, ані до вчених – безпосередніх творців інтелектуального капіталу України. Єдиним ефективним засобом захисту інформації й протидії її неконтрольованому витоку поки що стало віднесення її до державної таємниці, однак законодавча обмеженість кола такої інформації відкриває значне поле для зловживань на інформаційному ринку, а тому нагальним для України є наближення вітчизняного законодавства в інформаційній сфері до законодавства розвинених країн.

Усюди в світі рух від індивідуального знання до знання соціуму в різних напрямах життя унаявлюється як ще одна, окрема, сфера життєдіяльності суспільства – інформаційна. Подолавши за допомогою засобів обчислювальної техніки два гальма на шляху свого розвитку – швидкість і обсяги передачі інформації, від часів появи телеграфу (1847 рік) за темпами свого розвитку технології зв'язку стали багато в чому визначати процеси загального розвитку людства й загострення конкуренції на світових ринках, утворивши інформаційну сферу сукупністю великої різноманітності інформації й інформаційної інфраструктури суспільства. Їй притаманна своя форма суспільних відносин, об'єктом яких є інформація як ресурс й інформаційна інфраструктура.

Звісно, ресурси різних країн, наук, установ і держав непорівнянні між собою як за обсягом (від добірки з декількох довідникових сторінок до величезних бібліотечних фондів і систем баз даних), так і за способами організації та подання інформації. Однак людство постійно вдосконалює системи їх накопичення та раціонального використання, й світова спільнота при-діляє величезну увагу вивченню цих процесів, а робота з інформацією стає дедалі привабливішою для здійснення економічного, політичного, культурного та силового тиску на інші країни. (Це, зокрема, змушує нас постійно думати про те, що інформація є ресурсом і розвитку, і поневолення людства.)

Україна завжди, а надто протягом другої половини ХХ століття, являла собою могутню частину світового військово-промислового комплексу й сьогодні успадковує та зберігає ідеї і розробки в цій сфері знань. Вони мають величезне комерційне значення і для провідних наукових та промислових корпорацій світу, для яких промислове шпигунство набуло форм маркетингу, і для країн, що розвиваються, зокрема третього світу, де утворюються центри міжнародних терористичних угруповань.

Через недосконалість українського законодавства (на жаль, правові стосунки в нас установлено лише на частину інтелектуальної власності: патенти, промислові зразки тощо) з легального господарського обігу випали найцікавіші для комерціалізації результати багаторічної науково-технічної діяльності наукових колективів академічних і галузевих НДІ та КБ. До того ж усюди режим «ноу-хау», а не патентування забезпечує збереження конкурентних переваг на світових високотехнологічних ринках. Відсутність же в Україні закону про комерційну таємницю, який юридично закріпляв би режим «ноу-хау», не дає змоги цивілізовано (подібно до багатьох розвинених країн) комерціалізувати інтелектуальну власність, створену в нас переважно на кошти держави.

Саме інформаційні технології через новий транспортний ланцюг – глобальні інформаційні мережі не лише принципово змінили вартісний обсяг і важливість інформації, необхідної для розвитку країни та нації, а досягли якісно нового рівня інформаційного впливу на суспільство, можливості кожного з нас, надаючи нові унікальні форми спілкування зі світом і висловлення власних переконань.

Для всіх типів і сфер діяльності ІР спеціалізованими установами об'єднуються в бази й банки даних і стають невід'ємною складовою автоматизованих інформаційних систем і автоматизованих систем управління, змушуючи кожну країну представляти інформацію про себе і свої можливості в зручному для використання форматі: фахово й системно формувати бібліотечні, довідково-інформаційні, архівні фонди, бази даних тощо, застосовувати апаратно-програмні засоби лише відповідно до визнаних у світі стандартів, а персонал готувати згідно зі світовими кваліфікаційно-освітніми вимогами та процедурами міжнародного обміну інформацією. Їхня кількісна оцінка як складової інформаційних ресурсів утруднена організаційно та методологічно, а тому управління ними розглядається всюди як важлива складова процесів державного управління, хоча основним об'єктом державної інформаційної політики є лише та частина ресурсів, що використовується в системі державного управління й небезпідставно викликає суспільний інтерес.

Відповідно до міжнародних критеріїв ІР можна класифікувати за трьома категоріями:

– життєво важливі, тобто пов'язані з виживанням і безпекою нації, з її «генетичною» пам'яттю, без захисту якої ми втратимо ідентичність, припинимо своє існування. Вони аж ніяк не можуть бути предметом торгу, й для їхнього захисту повинні залучатися всі наявні ресурси нації;

– важливі, які здатні справляти відчутний вплив на добробут нації та характер міжнародних відносин;

– гуманітарні, що пов'язані з широким спектром міжнародних проблем, які безпосередньо не зачіпають тріади «свобода – виживання – процвітання», але стратегічно й тактично вигідні державі для позитивного позиціонування себе як усередині країни, так і на міжнародній арені.

Істориками доведено, що будь-яка соціальна трансформація не стихійний процес, її організовують. І результати багато в чому залежать від позиції держави, як одного з головних суб'єктів суспільного процесу. Держава в процесі становлення інформаційного суспільства, безперечно, має взяти на себе роль каталізатора змін залежно від загального технологічного рівня, ступеня розвитку інформаційної індустрії та розвиненості демократичних інститутів країни й скеровувати їх у бажаному для суспільства напрямку, зумовлюючи наше ставлення до власних національних інтересів, безпеки та методів політичної діяльності. Це потребує надзвичайної уваги до цих процесів з боку найвищого керівництва держави, адже, не вирішивши питання інституційного визначення інформації, інформаційних ресурсів, інформаційних відносин, нація не спроможна реалізувати інноваційний вектор розвитку.

Історично сталося так, що поява новітніх інформаційних технологій зумовила руйнацію двополюсного світу й входження України у глобальний інформаційний простір і міжнародні структури. Можна сказати, що їхня поява задекларувала й розширення можливостей кожного з нас щодо конституційних прав на свободу, зокрема свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та власні ідеї будь-якими законними засобами. Звісно, можливість доступу всіх членів суспільства (незалежно від місця проживання, віку й статі) до інформації сприяє діалогу між культурами та релігіями, розвитку культурної різноманітності й культурної самобутності народів, які мешкають на території України. Як наслідок, збільшилася інформаційна активність людей, права яких є, безперечно, базовою, фундаментальною цінністю суспільства. І тут виявилася неефективність усієї системи захисту, обробки й раціонального використання накопиченого в Україні інформаційного ресурсу на тлі застарілих норм та інструкцій, а директивні вказівки в епоху становлення ринкових економічних відносин стали малоефективними або просто не діють.

Разом з тим в Україні непоодинокі випадки, коли громадяни не можуть реалізувати своє право на інформацію, бо їм у цьому відмовляють органи влади, без-підставно надаючи їй статус конфіденційної. Хоча більшість демократичних країн забезпечують право людини і громадянина на доступ до інформації через прийняття відповідних законів. Тому розбудова інформаційної політики й потребує нових підходів і вимірів. І якщо цим зневажати, то серйозних успіхів досягти буде досить важко, адже економіка інформаційного сус-пільства значною мірою орієнтована на виробництво продуктів інформаційної та інтелектуальної діяльності, пов'язаної з виробництвом нових видів інформації та знань, наданням їм форми, зручної для використання іншими людьми, і продажем цих продуктів та інформаційних послуг. Наслідком цього буде поступове формування нових, іноді кризових, економічних, культурних і соціальних стандартів нашого життя в інформаційному вимірі. Рівень інформатизації різних сфер громадського життя на це істотно впливатиме, передовсім на науку, освіту, культуру та керування державою.

Саме тому, розбудовуючи сучасну інформаційну сферу держави, слід брати до уваги не тільки плюси інформаційного суспільства, про які багато говорять його апологети, а й проблеми, що виникають. Наприклад, втрату громадянами соціальної орієнтації технологічного розвитку, що, у свою чергу, призводить до зворотних і неочікуваних ефектів, приміром, до посилення контролю над особистістю, ще більшої маніпуляції індивідуальною й масовою свідомістю, додатковим поділом суспільства на тих, хто має доступ до інформації, володіє комп'ютерною грамотністю, вміє працювати в новому інформаційному оточенні, й тих, хто не має цих тепер уже життєво необхідних навичок.

Нові закони повинні сприяти реалізації права на інформацію й інформаційну діяльність за допомогою чітко визначених процедур. Для їх створення потрібні глибокі й системні знання технологічних можливостей сучасних засобів, бо інтенсивне впровадження нових технологій знищує традиційні відмінності між системами зв'язку й автоматизованими інформаційними системами, значно підвищуючи ефективність передачі й обробки інформації, загострює проблеми забезпечення безпеки цих процесів. Відомо, що системи зв'язку й системи автоматизованої обробки інформації надзвичайно зручні для перехоплення та несанкціонованого технічного втручання в процеси передачі та обробки інформації. Техніка втручання в роботу таких електронних систем неабияк поширена й інтенсивно використовується розвідувальними центрами іноземних держав, терористичними угрупованнями та кримінальними елементами для впливу на політику, економічне життя й духовно-ідеологічну сферу [12]. Не можна сказати, що технічна складова інформаційної безпеки у нас не розробляється, існує навіть Біла книга в цій сфері [1], однак вона створювалася у відриві від гуманітарної складової інформаційної діяльності й, зокрема, безпеки, яка містить більшу сукупність проблем, пов'язаних із дотриманням конституційних прав і свобод громадян у сфері духовного життя та інформаційної діяльності. Забезпечення духовного відновлення України потребує ретельнішого й глибшого розгляду цих питань. Філософські, політичні, економічні, культурологічні проблеми інформаційної безпеки вимагають визначення закономірностей розвитку інформаційної сфери як системоутворювального чинника життя сучасного суспільства. Розробки й обґрунтування критеріїв і методик оцінки стану інформаційної безпеки, зокрема інформаційно-психологічної безпеки особистості й суспільства, самий лише перелік напрямів наукових досліджень у сфері інформаційної безпеки наочно свідчать про те, що вона є новим і дуже складним, багатоплановим об'єктом міждисциплінарних гуманітарних наукових досліджень. Зрозуміти природу, механізм його функціонування можна тільки із залученням апарату й інструментарію різних гуманітарних наук: соціології, психології, права, політології тощо. Особливо важливо, щоб була оптимальна корекція фундаментальних наукових досліджень, з одного боку, і прикладних розробок (моніторинг, опитування, конвент-аналіз тощо) – з другого. Виходячи з такого розуміння статусу й ролі інформаційної безпеки, ця сфера повинна стати темою серйозного й розгорнутого міждисциплінарного наукового проекту, підтриманого на державному рівні. Як уявляється, вироблені напрями досліджень можуть слугувати орієнтирами під час підготовки й створення нових спеціальностей з гуманітарних складових інформаційної безпеки. З урахуванням цих чинників слід не тільки зробити належний акцент на місці й ролі людини в інформаційному суспільстві, а й визначити механізми захисту здобутих прав і свобод людини та форми їхнього подальшого розвитку.

Як свідчать події останнього часу, відносини, що виникають у зв'язку із забезпеченням інформаційної безпеки, притаманні й усій сфері забезпечення національної безпеки. Тож організація інформаційної безпеки України є, безперечно, складним, системним, багаторівневим феноменом, на стан, динаміку й перспективи розвитку якого безпосередньо впливають багато зовнішніх і внутрішніх чинників, найважливішими з яких є:

– політична обстановка у світі;

– наявність потенційних зовнішніх і внутрішніх загроз;

– стан і рівень інформаційно-комунікаційного розвитку країни;

– внутрішньополітична ситуація.

Зокрема, запобігання та ліквідація загроз безпеці особистості, суспільства, держави ґрунтуються на розробці та реалізації комплексу заходів захисту на державному рівні. До них належать організаційні, технічні, програмні, соціальні, правові та інші механізми, що забезпечують локалізацію та запобігання загрозам. І, скажімо, для запобігання витоку інформації (і не лише тієї, що становить державну та іншу передбачену законом таємницю), яка є власністю держави, потрібно вибудовувати чітку систему. А в нас досі, наприклад, законодавчими та нормативно-правовими актами не визначено спеціально уповноважені державою органи центральної влади у сфері охорони інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці, та у сфері захисту особи, суспільства, держави від хибної, недостовірної, недоброякісної інформації. Інші прогалини в системі державного управління інформаційними ресурсами показано в табл. [9].

Таблиця

Система державного управління інформаційними ресурсами

Функції управління структурними елементами в інформаційній сфері

Здійснення загальнодержавних
 заходів організаційного, нормативно-
 методичного забезпечення, коорди-
 нації і контролю

Державна реєстрація ІР загального
 доступу (формування державної бази
  метаданих)

Державна реєстрація ІР, що містять
 державну таємницю та іншу інфор-
  мацію з обмеженим доступом
  (база метаданих)

  Державна реєстрація інформаційних
 ресурсів, отриманих у процесі
  міждержавного інформаційного
  співробітництва (база метаданих)

  Облік державних ІР як майна, порядок
 їх закріплення в оперативне
  управління й господарське відання
 

 Фінансування структур і процесів
 формування державних ІР, визначен-
  ня порядку надання платних послуг,
  формування інформаційного ринку
 

Розробка інформаційних технологій
  та координація цієї діяльності

  

Період, який ми переживаємо, прийнято називати «інформаційною революцією» або часом становлення «інформаційного суспільства». Зрозуміло, для таких характеристик є багато підстав, зокрема колосальне зростання обсягів інформації, збільшення її різноманіття за змістом, так само як і масове впровадження нових технологій, що дають змогу миттєво передавати інформацію на більші відстані.

Природно, що нові обставини створюють нові проблеми. Насамперед необхідність швидко освоювати ці технології (наприклад, робота в Інтернеті або в «кіберінформаційному просторі»). Не можна забувати й про канали передачі й одержання інформації, які прийнято нині вважати «традиційними». Тобто безпека інформаційної сфери – не лише захист телекомунікаційних мереж або мереж зв'язку, баз даних від несанкціонованого доступу, а й загальні принципи функціонування, захист найважливіших інформаційних ресурсів і систем країни, що забезпечують життєдіяльність транспорту, енергетики, промисловості, органів державного управління. У широкому розумінні слова інформаційна безпека містить такі проблеми, як протистояння культурній експансії з боку країн з розвиненою аудіовізуальною промисловістю, впливу недоброякісної, недостовірної, хибної інформації (дезінформації) на життєво важливі інтереси, збереження національної та мовної самобутності. У сучасних умовах вони набули значного поширення на тлі нових викликів і загроз, пов'язаних із інтенсифікацією комунікаційних процесів, широким використанням комп'ютерних технологій. Останні створили принципово нові канали впливу на соціально-політичний та економічний розвиток суспільства. Зокрема, поява Інтернету зумовила виникнення нового, універсального інтерактивного середовища як важливого елементу сучасної політичної системи демократичного типу з підвищеною оперативністю обміну інформацією, «прозорістю» й доступністю. Усі ці особливості Інтернету тлумачаться в нас іноді як важлива передумова демократизації нашої посттоталітарної системи. Однак він здатний генерувати величезні інформаційні потоки в обхід державних структур, а тому всі країни змушені тепер приділяти особливу увагу не просто забезпеченню інформаційної безпеки у її вузькому розумінні, а і як можливості протистояти будь-якій інформаційній агресії, що може виходити і від окремих держав, і від невеликих терористичних угруповань. З'явилося навіть поняття «стратегічна інформаційна зброя», під яким розуміють методи впливу на інформаційно-технологічні системи, що обслуговують такі інфраструктури, як транспорт, зв'язок, управління державними органами, військами тощо. На жаль, у процесі побудови теоретичних моделей інформатизації держави й нового суспільства питання безпеки часто відтісняються на другий план, навіть за усвідомлення, що їх ігнорування зумовлює появу низки дестабілізуючих явищ і виникнення рецидивів тоталітаризму. Можливо, тому, що в національному законодавстві є два різні за своєю суттю визначення поняття «інформаційна безпека» (ІБ) – в Законі «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки» [4] та в Законі «Про телекомунікації» [6].

У першому законодавче визначення цього поняття ототожнюється з поняттям «інформаційна безпека України», а саме: «Інформаційна безпека – стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через: неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації».

У другому визначення ІБ стосується не так інформаційної безпеки України, як безпеки узагальненої технічної системи, якою є телекомунікаційна мережа («Інформаційна безпека телекомунікаційних мереж – це здатність телекомунікаційних мереж забезпечувати захист від знищення, перекручення, блокування інформації, її несанкціонованого витоку або від порушення встановленого порядку її маршрутизації»).

У Законі «Про інформацію», який є базовим щодо нормативного закріплення інформаційної сфери держави, визначення ІБ немає, а в Законі «Про основи національної безпеки України», який є основним орієнтиром забезпечення безпеки нашої держави, системну сутність ІБ подано як невід'ємну складову національної безпеки України без точного визначення цього поняття. Крім того, в цьому законі замість поняття «інформаційна безпека України» використовується поняття «національна безпека України в інформаційній сфері» [5].

У Законі «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах», який є одним із основних для забезпечення інформаційної безпеки держави у сфері інформатизації та телекомунікацій, поняття ІБ також не визначено, хоча широко вжито та визначено в різних відтінках поняття «захист інформації» [2].

Поняття «інформаційна безпека України» широко застосовується в Конституції України та низці інших нормативно-правових актів, підготовлених та затверджених Верховною Радою, Президентом України, Кабінетом Міністрів, центральними органами виконавчої влади. Так, стаття 17 Конституції наголошує, що забезпечення інформаційної безпеки – одна з найважливіших функцій держави, справа всього українського народу [7], а Закон «Про Концепцію Національної програми інформатизації» [3] проголошує, що «інформаційна безпека є невід'ємною частиною політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки». Воєнна доктрина України [10] прямо вказує, що «здійснення заходів щодо забезпечення інформаційної безпеки» є одним із основних завдань Збройних сил України в мирний час.

У Програмі діяльності уряду від 05.06.2002 р. наголошується, що «ключові завдання уряду: …розвиток і вдосконалення системи гарантування інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки держави, запобігання злочинам у сфері інформаційних технологій», а в Програмі від 12.03.2004 р. – що «пріоритетними завданнями державної інформаційної політики є забезпечення реалізації конституційних прав громадян на свободу слова та інформації, розвиток державного інформаційного ресурсу, захист інформаційної безпеки та національних інтересів в інформаційній сфері».

Водночас у жодному документі, затвердженому Кабінетом Міністрів України, роз'яснень щодо поняття ІБ немає, а тому воно хоча й широко застосовується в різних нормативних документах центральних органів виконавчої влади, але без роз'яснень. Так, про ІБ згадується лише в назві відповідного рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення [8], а в нормативно-правових актах Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, створеної на його базі наприкінці 2006 року, державних органів, які забезпечують (забезпечували) в Україні захист інформації, поняття ІБ широко використовується, однак не визначається (наприклад, у Білій книзі Держспецзв'язку) [1].

Президент України, усвідомлюючи всю серйозність нових потенційних загроз і якісні зміни, що відбуваються в країні, зокрема в державному управлінні, військово-політичній і науково-технічній сфері тощо, й потребу протидіяти проявам загроз безпеці національних інтересів в інформаційній сфері, пов'язаних переважно зі зловживанням свободою висловлювання поглядів і поширенням ідей, ворожим і зловмисним використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій, лише в назві указу використовує поняття «інформаційна безпека України». А в його тексті, як і в самому рішенні Ради національної безпеки та оборони від 21 березня 2008 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України» [11], котре указ вводить у дію, замість поняття ІБ широко застосовується поняття «національна безпека в інформаційній сфері».

Указ, на жаль, лише намагається «наздогнати» текст щорічного послання Президента Верховній Раді, в якому було доцільно про це говорити, однак і цього року до нього вкотре не потрапили питання розвитку в Україні інформаційного суспільства – запоруки створення сучасної постіндустріальної держави. Дивно, але й нова редакція стратегії національної безпеки (від 12.02.2007 р.) не орієнтує на вирішення цього комплексу питань і не загострює питання необхідності розв'язання проблем законодавчого регулювання в інформаційній сфері, що в світі нині динамічно розвивається. У всіх цих документах не наголошено, що в темпах науково-технічного прогресу, у спрямованості форм його соціальної організації, характері впливу на людину й суспільство сьогодні в світі відбуваються радикальні зміни й початок ХХІ століття можна характеризувати як якісно новий етап у розвитку інформатизації, науки, технологій та їхньої взаємодії із суспільством. Отже, їхні тексти є недосконалими й вразливими для критики.

Для вирішення поставлених завдань Верховній Раді та уряду слід терміново багато в чому переглянути концептуальні норми щодо інформаційної та національної безпеки, розпочати реалізацію довгострокових державних програм, спрямованих на забезпечення інформаційної безпеки держави, передусім її критично важливих інфраструктур, визначити організаційні засади.

Треба прискіпливо оглянути природу та оцінку інформаційного ресурсу, зокрема його криміналістичний і кримінально-правовий аспекти, вплив на параметри національної безпеки й, зрештою, сформувати цілісне уявлення про стан і тенденції його розвитку як національного ресурсу, що має стати невичерпним джерелом нашого розвитку. Завдання, які дотепер вирішуються у вузьких рамках окремих міністерств, треба винести на загальнодержавний рівень.

Комплексний характер наявних в інформаційній сфері проблем потребує, по-перше, по-новому визначити загрози безпеці й оцінити їхню небезпеку, розробити теоретичні й методологічні основи напрямів протидії з огляду й на найвагоміші чітко визначені національні інтереси кожної країни, з якою спілкуємось. Як ніколи, потрібна широка загальнонаціональна наукова дискусія фахівців державних інституцій та установ, громадських структур, що займаються питаннями інформатизації держави й підготовки кадрів заради збереження національної самобутності та нормального історичного розвитку нашого суспільства. У такому вимірі мають вибудовуватися стратегія та концепція розвитку інформаційного законодавства України. Воно має віддзеркалити цілісне системне бачення нашого інформаційного простору в єдності всіх елементів його інфраструктури, ефективного використання потенціалу інформаційних ресурсів, форми та засоби інформаційно-комунікаційних технологій і водночас усвідомлення їх значення й цінності як складових інноваційних проектів розвитку України в глобальному вимірі.

 

Джерела

1. Біла книга Держспецзв'язку. – http://www.dsszzi.gov.ua

2. Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 26. – ст. 347.

3. Закон України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 27–28. – Cт. 182.

4. Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки» // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 12. – ст. 102.

5. Закон України «Про основи національної безпеки України» // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – ст. 351.

6. Закон України «Про телекомунікації» // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 12. – Cт. 155.

7. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. –

Автор: Олександр СОСНІН