Українське Приазов'я: багатокультурність, асиміляція чи гібридизація?

Субкультура Приазов'я має свої особливості. Звичайно, вона є інтегрованим сегментом титульної культури українського суспільства, але істотно відрізняється від культури спільнот інших областей. Упродовж історичного розвитку Приазов'я тут виникло своє автономне культурне утворення в межах домінуючої в даному регіоні культури. У тутешньому соціумі проявився свій специфічний спосіб диференціації етнонаціональних культур, що вплинув на зміни в межах домінуючої культури, створив особливу форму організації людей, а також визначив сукупність норм і цінностей, що так чи інакше протистоять домінуючій традиційній культурі й інтерпретуються нею як чужа, негативна, така, котра порушує її цілісність.

Згаданих ознак субкультура Приазов'я набула під впливом багатьох чинників, а саме: історичних, політичних, соціальних, географічних, економічних та ін. Але найважливіше те, що перелічені чинники сприяли створенню багатонаціонального регіону. На його території проживають 104 національності й етнічні групи. Звичайно, казати про те, що всі вони істотно впливають на специфіку субкультури не можна з огляду на їхній кількісний склад. Найбільшими етнонаціональними угрупуваннями є українці (248683 чол.), росіяни (226848 чол.), греки (21923 чол.), білоруси (3858 чол.), вірмени (1205 чол.), євреї (1176 чол.), болгари (1082 чол.). Інші обчислюються сотнями, десятками й одиницями. Як можуть уплинути на субкультуру регіону, скажімо, такі етнонаціональні представники, як вепси (1 чол.), голландці (1 чол.), коряки (1 чол.), іжорці (1 чол.), курди (1 чол.), негідальці (1 чол.), ногайці, перси, рутульці, ханти, чуванці й інші, чия кількість також дорівнює 1. Навіть етногрупи, котрі налічують від 2 до 100 осіб, розчиняються серед інших національностей, їм важко зберегти свою національну першооснову – мову, не кажучи вже про традиції, релігію чи щось інше. Маємо на увазі австрійців (2 чол.), англійців (2 чол.), даргинців (3 чол.), адигейців (3 чол.), кримських татар (4 чол.), кабардинців (5 чол.), іспанців (5 чол.), калмиків (7 чол.), ненців (13 чол.), естонців (42 чол.) та ін.

Отже, об'єктом нашого дослідження буде соціум Приазов'я, а предметом – взаємозв'язки та взаємовідносини етнонаціональних груп, які вплинули на сьогоднішній стан міжкультурної комунікації.

В останні роки існування Радянського Союзу на міжнаціональних відносинах не могла не позначитися загальна криза системи, котра іменувала себе «суспільством розвинутого соціалізму». Назріла нагальна необхідність її реформування, демократизації та створення сучасної правової держави. Однак тогочасна комуністична верхівка не змогла цього зробити [1, с. 172–173]. В етнонаціональній сфері вона продовжувала демонструвати специфічний державний шовінізм, байдуже або й зневажливе ставлення і до малих народів (етносів), і до мільйонних за чисельністю націй, включно з тими, що мали тисячолітню історію, досвід державницького життя, багату культуру. Такі підходи створювали конфліктні етнонаціональні ситуації. Зокрема, на теренах України відбувалася різка політизація етнонаціональних спільнот. Вони стали відмітною ознакою процесу їхнього етнічного відродження. Почала відроджуватися національна культура, змінюватися міжкультурна комунікація. Спільнота отримала можливість розмовляти своєю національною мовою. Якій же мові населення Приазов'я, отримавши свободу, надає перевагу і чому?.

Як бачимо, більшість респондентів висловлюють думку про те, що переважаючою мовою спілкування є російська, а причиною – соціальне середовище. І лише досить невеличка частка опитаних пояснює існування суржику в регіоні тривалим змішанням мов.

Ми спробували дослідити взаємозв'язок між національністю та переважаючою мовою спілкування за допомогою коефіцієнту взаємної спряженості Крамера. З'ясувалося: зв'язок помірний, але наявний. Це підтверджує етнічні відмінності у соціумі даного регіону й наявність акультураційних, асиміляційних і навіть гібридизаційних процесів.

Таким чином, дані дослідження доводять, що у регіоні внаслідок відповідної політики відбувалися процеси асиміляції й гібридизації. Воно й не дивно, адже коли разом із СРСР також пішов у небуття створений і підтримуваний КПРС механізм стратифікації, для великої кількості людей чи не єдиним чинником єднання заради групового (колективного) захисту їхніх прав стала національна (етнічна) належність. За таких умов політизація етнічності ставала засобом соціальної адаптації й соціальної мобілізації. Однак, якщо спочатку енергія політизації етносів та їхньої суспільної мобілізації спрямовувалася проти центру, то після розвалу Радянського Союзу виникла небезпека каналізації цієї енергії проти країн-сусідів або проти іноетнічного населення всередині новопосталих держав. Саме це ми спостерігаємо й у досліджуваному регіоні. Наприклад, створення етнонаціональних об'єднань, котрі не завжди доброзичливо ставляться одні до одних.

Потенційним чинником такої небезпеки, на наш погляд, стала зміна реального статусу етнічних спільнот у новоутворених державах. В Україні, а отже й у Приазов'ї, ця зміна стосувалася не лише українців, які з формально титульної нації УРСР, а де-факто – національної меншини СРСР, після розпаду останнього насправді стали титульною етнічною більшістю Української держави, що суверенізувалася. Це підтвердив навіть останній перепис населення, попри те, що отримані дані не цілком відповідають дійсності через, зокрема, наполегливе нав'язування його організаторами думки про домінування російської як мови спілкування, визнання її рідною. Одночасно зі зміною статусу українського етносу етнічні росіяни України, котрі за радянських часів, по суті, були в республіці в цілому, і Приазов'ї зокрема, домінуючою нацією, стали національною меншиною. Але меншиною, засвідчують дослідження, доволі чисельною та впливовою, мова якої зберігала пріоритетність у багатьох сферах і регіонах попри формальне позбавлення її колишніх переваг.

Зрозуміло, такі статусні зміни не могли не вплинути на індивідуальне й колективне самоусвідомлення всередині української та російської етнічних спільнот, викликаючи духовне піднесення у першої і стан певної розгубленості («стривоженості») або активного неприйняття нової ситуації – у другої. Це засвідчують і дослідження в Приазов'ї. Така «стривоженість» зберігається й досі. Вона посилюється за появи нових вимог щодо дублювання кінофільмів українською мовою чи збільшення обсягу українських телевізійних передач. Факти, подібні до наведених, використовують проросійськи налаштовані активісти, що, звісно, перешкоджає об'єднанню етнонаціональних спільнот регіону. Як приклад наведемо їхні виступи з закликами відродити так звану Донецько-Криворізьку республіку за аналогією з утворенням, котре мало схожу назву та нетривалий час існувало в роки громадянської війни [4].

У процесі та після руйнування Радянського Союзу питання статусності актуалізувалося й серед інших етносів України. У Приазов'ї чи не першими усвідомили це греки. Вони створили свою загальноукраїнську Федерацію з центром у Маріуполі, відкрили факультет грецької філології в Маріупольському гуманітарному інституті Донецького національного університету (нині Маріупольський державний гуманітарний університет), сприяли відкриттю грецького консульства й відновленню зв'язків з історичною батьківщиною, відкриттю в Маріуполі консульства Республіки Кіпр тощо.

Для субкультури багатонаціонального регіону, яким є Приазов'я, велике значення мав чинник зростаючого етнічного самоусвідомлення громадян. У цьому переконують і результати соціологічних досліджень. Серед них – проведене Інститутом соціології НАН України в середині 1993 року опитування щодо з'ясування думки респондентів про те, які процеси вони вважали найважливішими в сучасній Україні: етнічне самоусвідомлення, державність України чи громадянське суспільство. Більшість респондентів – 57% – віддали перевагу першому з названих. Другому і третьому – відповідно 44% і 29% [3, с. 79]. Проведене соціологічне дослідження дає підстави для такої гіпотези: висока оцінка громадянами суспільної ролі етнічного самоусвідомлення відображала не так світоглядні реалії, як етнічно забарвлені пристрасті, що вирували на відкритій загалу парламентській трибуні та на поверхні суспільного життя, на мітингах і демонстраціях, шпальтах преси, у радіо- й телеефірі. На шкалі пріоритетних соціальних цінностей і соціальних процесів власне етнонаціональні посіли перші місця. Вони взяли гору над такими, як матеріальне становище, благополуччя сім'ї, здоров'я тощо. Цікаво й те, що істотних відмінностей в етносів щодо такого ранжування не спостерігалося. Не були винятком й етнічні українці [3, с. 74–77].

Водночас, якщо суб'єктивність етнічної спільності практично завжди є досить вираженою, то цього не можна сказати про регіональну, унаслідок прояву різних соціокультурних особливостей, сформованих історично. Чому саме цим проблемам ми приділяємо так багато уваги? Хоча вони часом слабо виражені, проте залишаються досить значущими для певної частини мешканців того чи іншого регіону. Цей факт підтверджують і дані останнього (2001 р.) перепису населення, котре мешкає на досліджуваній території (місто Маріуполь, села Сартана, Талаковка, Гнутово і Старий Крим), де фактично фіксується специфічність прояву етнічної та мовної самоідентифікацій людей. Частка тих, хто вважає себе українцем, становить 48,68%. Із них українську мову вважають своєю рідною лише 19,49%. Потрібно зазначити: 0,67% росіян вважають своєю рідною мовою українську, а також 1,53% етнічних греків, 3,23% євреїв, 4,72% німців.

Неоднозначність етномовної ситуації посилюється нерівномірністю використання мов: у процесі сімейного спілкування, спілкуванні на роботі, де людина проводить значну частку свого часу, під час читання преси (у нашому регіоні це лише російська), місцевих радіо- й телепередач. Звичайно, поняття «рідна мова» не завжди відбиває реальну мовну поведінку, проте залишається досить значущим етнічним символом та ідентифікатором.

Як бачимо, регіональний чинник чітко зафіксував особливості функціонування в регіоні трьох найчисельніших лінгво-етнічних груп: україномовних українців, російськомовних українців і росіян, котрі здебільшого й визначають лінгвістичні орієнтації населення Приазов'я. Що ж тут відбувається – асиміляція чи гібридизація? Відповідь на це запитання дає пояснення інтенсивності прояву громадянської самосвідомості передусім українців і росіян. (Звичайно, не можна відкидати й деякі менші етноси.) На думку українського соціолога Л. Ази, у період перебудови світоглядних структур, трансформації соціальних цінностей, втрати значущих цілей набуває специфікації прагнення людей до групової солідарності як атрибуту ідентифікаційної характеристики. Відбувається процес формування нових ідентичностей, що характеризується певним рівнем їхньої адаптованості й усвідомленням необхідності підтримування власної самодостатності [2, с. 188–189]. Критерії ідентичності при цьому змінюються відповідно до того, як змінюються орієнтації й інтереси людей. Адже в масовій та індивідуальній свідомості відбувається постійне суперництво тієї чи іншої ідентичності, котра здатна змінюватися за різних умов і періодів життя людини. Суспільство також впливає на певні соціокультурні межі солідаризації, унаслідок чого ідентифікація не завжди буває цілковито вільним процесом. За такої умови особливо актуалізується її розгляд у площині складових: ставлення, сприйняття та відчуття. Отож, спробуємо визначити ставлення населення українського Приазов'я до української культури за результатами соціологічного опитування (див. табл. в друкованому номері).

Аналіз наведених у таблиці результатів підтверджує думку, що для людини властиві розбіжності з окремих позицій. Досить порівняти відсотковий розподіл по кожній із них, як увиразнюється розшарування, вказуючи на існування проблемних зон. Насамперед це стосується зарахування себе до тієї чи іншої етнічної групи, мовленнєвої культури чи культури взагалі, і «несміливого» відриву від позицій «громадянин колишнього Радянського Союзу» та долучання до позицій «громадянин незалежної України». Попри часовий інтервал вони досить тісно пов'язані між собою. Ось це й підтверджують висновки досліджень. Отже, на запитання: «Чи вважаєте українську культуру рідною?» – ми отримали такі відповіді респондентів: найбільше підтримали цю позицію, звісно, українці – всього 84,0%, (94,5% чоловіків і 73,6% жінок усіх вікових категорій). 10,4% респондентів повідомили, що їм байдуже. В основному це – чоловіки середньої когорти (8,3%) та жінки середньої і старшої когорти (16,7% і 37,5% відповідно). Крім цього, 4,1% респондентів української національності висловили думку про те, що їм українська культура чужа. Це – чоловіки молодшої когорти (8,3%) та по 8,3% жінок двох вікових когорт: молодшої й середньої. Із повагою до своєї національної культури ставиться 1,4% респондентів. Це – лише жінки середньої когорти (8,3% із опитаних). Як бачимо, на етнічних українців істотно вплинули інші етнонаціональні групи, але в основному, на нашу думку, цілеспрямована державна політика.

Друге місце за своїм ставленням до української культури посідають євреї. Її вважають рідною 48,5% опитаних респондентів (43,3% чоловіків і 53,8% жінок всіх вікових категорій). Думку, що їм байдуже, підтримали 23,4% респондентів (37,4% чоловіків усіх вікових категорій та 9,4% жінок середньої та старшої когорти). А от 3,1% респондентів даного етносу (3,5% чоловіків молодшої й середньої когорти та 2,8% жінок середньої когорти) вважають її чужою. Іще 9,0% етнічних євреїв (14,6% чоловіків молодшої когорти і 13,2% жінок молодшої та старшої когорти) ставляться до неї з повагою, 8,1% – позитивно (8,7% чоловіків усіх вікових категорій і 7,5% жінок, крім старшої когорти), 4,8% – зацікавлено (2,1% чоловіків молодшої когорти, 7,6% жінок середньої і старшої когорти).

Третє місце посідають греки. 45,8% вважають українську культуру рідною (50,0% чоловіків всіх вікових категорій і 41,7% жінок середньої та старшої когорти). Більшість опитаних виявляє до неї байдужість (42,0% усіх вікових категорій). Для 6,9% представників грецької національності українська культура чужа (8,3% чоловіків молодшої когорти і 11,1% жінок молодшої і середньої когорти). 4,8% греків ставляться до неї з повагою (2,8% чоловіків і 6,9% жінок).

На четвертому – етнічні німці. Серед них українську культуру вважає рідною лише 24,3% (16,7% чоловіків і 31,9% жінок). 40,2% респондентів вона байдужа (59,7% чоловіків і 20,8% жінок). Для 3,1% українська культура є чужою. 18,0% засвідчують повагу до неї (11,1% чоловіків і 25,0% жінок). Відповідь «позитивно» дали 8,3% респондентів (4,2% чоловіків і 12,5% жінок). Досить цікаву думку висловили 3,4% етнічних німців (переважно жінки). Вони вважають, що їм доводиться жити за подвійними і потрійними традиціями. Тобто тут у їхній відповіді простежуються чинники асиміляції та гібридизації.

Картина стосовно етнічних росіян зовсім інша. Як ми вже наголошували вище, вони вважають себе основною нацією. І більшість не бажає відходити від своєї культури. Лише 21,5% із усіх опитаних ставиться до української культури як до рідної (13,9% чоловіків і 29,2 жінок), зате 51,4% (61,1 чоловіки і 41,7% жінки) – байдуже. Іще 8,3% респондентів стверджують, що вона їм чужа (8,3% чоловіків і 15,3% жінок). 9,3% росіян висловлюють повагу до української культури (8,3% чоловіків і 11,3% жінок), дуже близькою вважають її 3,5% респондентів (чоловіки –  4,2% та жінки – 2,8%), а просто симпатизують – 1,4% усіх опитаних.

Поступово українська культура дедалі вагоміше входить у життя регіону. Це засвідчують виконані дослідження. Але водночас слід підкреслити: ставлення до неї не завжди однозначне, хоча й змінилося на краще. Отже, на субкультуру населення Приазовського регіону вплинуло багато чинників, але найвпливовіші серед них багатокультурність, акультурація, декультурація, асиміляція та гібридизація.

Змінюється статус культур, з'являються відповідні регіональні субкультури. Результати дослідження доводять: більшість населення Приазов'я русифікувалася, хоча «найвагоміша» з опитаних частка українців вважає свою культуру основною. Можна сказати, що в нашому регіоні нині відбувається «етнічний ренесанс». Але цією справою переймається група ентузіастів. Об'єднання греків, євреїв, вірмен, німців та інших дають поштовх для відродження своєї культури, для певного відходу від «гібридного» стану. Показовою в цьому сенсі є єврейська спільнота, належність до котрої підтверджують сьогодні 25,0% етнічних євреїв. Справді, крім недільної школи, вони щорічно проводять масові заходи, спрямовані на збереження національної пам'яті й залучення дітей до рідної культури та мови. Не менш активним є й грецьке населення Приазов'я, якому вдалося зберегти національну культуру, створити своє товариство, відродити друкований орган тощо. Зауважмо, що ця етнічна група, на відміну від інших спільнот, не перейнялася ідеєю культурно-національної автономії й не виявила схильності до будь-якої автономії взагалі.

Джерела

1. Гусева Е. И. Современность и проблемы языковой культуры // Донбасс и Приазовье: Проблемы социального и духовного развития / Тезисы докладов Международной научно-практической конференции. – Мариуполь, – 1993. – 26–27 мая. – С. 172–173.

2. Культура – суспільство – особистість: Навчальний посібник / За ред. Л. Скокової. – К.: Інститут соціології НАН України, 2006. – 396 с.

3. Саєнко Ю. До єдності розмаїтостей. Соціокультурні орієнтації етносів // Політика і час. – 1995. – № 2. – С. 79.

4. Худан М. Дайош Республіку Новоросія! // Літературна Україна. – 1990. – 22 листопада.  

Автор: Богдан СЛЮЩИНСЬКИЙ