№20, жовтень 2008

Механізм ухвалення Конституції України: у площині пошуку оптимального варіанта

Марно сподіватися, що може бути написана така конституція, за якої будь-який народний обранець здобуде більшість голосів, а будь-який закон – одностайну підтримку.

Томас Маколей

У площині теорії

Як відомо, за порядком внесення змін і доповнень усі конституції поділяються на «гнучкі» й «жорсткі». Зміни до перших вносять у порядку, передбаченому законодавством відповідної держави для будь-якого її закону. А другими передбачається особлива процедура внесення до них будь-яких змін чи поправок.

Поділ конституцій на «гнучкі» й «жорсткі» прямо пов'язаний із поділом їх на писані та неписані. Практично всі писані конституції є «жорсткими». А «гнучка» – це майже завжди конституція неписана, що складається з норм статутного права чи декількох органічних законів (Ізраїль). Однак є й писані, кодифіковані конституції, котрі не передбачають особливого порядку своєї зміни. Як приклад можна навести Конституцію Князівства Монако 1911 року. Поправки до неї вносять шляхом ухвалення парламентом звичайного закону про внесення змін до конституції, і не більше.

Писана конституція як єдиний консолідований акт повинна мати певну, до того ж чималу стабільність. Це сприяє зміцненню її авторитету й відносній сталості конституційного устрою.

У багатьох державах внесення змін і доповнень до конституції здійснюється за тими само процедурними правилами, що й прийняття нової конституції. Проте навіть у цих країнах мають місце певні особливості в ухваленні конституційних поправок. Передбачено спеціальні процедури, які ускладнюють можливість зміни Основного Закону. І варіантів такого ускладнення кілька.

Варіант перший – вимога до зміни конституції. Вона полягає в тому, що конституція може змінюватися лише кваліфікованою більшістю голосів (2/3, 3/5, 3/4, 4/5), на відміну від звичайних законів, що приймаються зазвичай простою більшістю. Серед нині чинних «жорстких» конституцій різного рівня «жорсткості» практично немає таких, де не вимагалося б кваліфікованої більшості для ухвалення позитивного рішення.

Менш відомий, але не менш ефективний варіант – подвійний вотум. Це означає, що поправку до конституції можна прийняти лише після двох одно- або різнорівневих голосувань. Так, простий подвійний вотум передбачає: поправка голосується двічі в одному й тому самому порядку, але в межах певного проміжку часу та з дотриманням певної паузи між першим і другими голосуваннями. Процедура ще складніша – ускладнений подвійний вотум. Перший раз поправка голосується і має бути ухваленою кваліфікованою більшістю, а вдруге вона ставиться на голосування вже за іншого складу законодавчого органу. Така модель діє в Швеції, Норвегії, Нідерландах, Фінляндії. Це дає додаткову гарантію того, що зміни до конституції не стануть поспішними чи непродуманими.

На порядок внесення змін до конституції, як правило, впливає форма політико-територіального устрою держави. Так, у федеративних державах цей порядок, за загальним правилом, складніший, оскільки тією чи іншою мірою в процедурі прийняття конституційних змін беруть участь суб'єкти федерації або органи публічної влади, котрі представляють інтереси та волевиявлення цих суб'єктів.

Деякі «жорсткі» конституції встановлюють не одне правило «ускладнення», а кілька. Так, поправки до них мають бути схвалені на референдумі. У Швейцарії при перегляді Основного Закону його ратифікація завжди здійснюється на референдумі, при чому необхідна більшість голосів виборців в країні в цілому й у більшості федеральних кантонів зокрема. В Австралії після схвалення проекту змін до конституції федеральним парламентом вимагається затвердження прийнятого проекту на референдумі більшістю голосів виборців по країні й у більшості штатів.

У деяких країнах поправки мають спочатку бути схвалені парламентом, а потім – на референдумі. У інших це залежить від того, хто є ініціатором внесення змін: якщо парламент, то вимагається додаткове схвалення на референдумі, якщо глава держави або громадяни – досить одноразового схвалення депутатами.

Окрім «звичайної» жорсткості, у деяких державах встановлюють так звані незмінювані норми. У конституціях цих країн міститься заборона вносити зміни, що зачіпають закріплені в них конституційні принципи. Так, конституції Греції, Італії, Франції включають у себе статті, які забороняють скасування республіканської форми правління. Окрім того, Конституція Греції не дозволяє перегляду статті, котра проголошує свободу совісті; Португалії – право на демократичну опозицію; Німеччини – принципи правової й демократичної держави, а також зміни федеративної форми державного устрою; Мавританії – засади багатопартійності тощо.

Цікавою є норма Конституції Швейцарської Конфедерації. У ній ідеться про те, що загальний перегляд Основного Закону здійснюється шляхом, «встановленим для перегляду федерального законодавства». Однак спочатку має відбутися референдум стосовно питання про доцільність загального перегляду, і в разі позитивного рішення обидві палати федерального парламенту слід переобрати, аби в новообраному складі розглянути ініційовані попередниками зміни та поправки до федеральної Конституції. До слова, це одна із найпродуманіших і найефективніших процедур. Вона майже стовідсотково гарантує, що Конституція зміниться лише тоді, коли більшість владних сил і громадян держави будуть абсолютно переконані в тому, що такі зміни справді потрібні, а очікувані наслідки їх прийняття неодмінно виправдають себе на практиці.

Які наслідки жорсткості чи гнучкості? Державно-правова практика пристосовується як до «жорсткої», так і до «гнучкої» конституції. З одного боку, жорсткість виконує певну функцію, роблячи конституцію стабільною, з іншого, в низці країн ця жорсткість не заважає пристосовувати окремі конституційні норми до вимог сьогочасних реалій. Натомість «гнучкі» конституції не ускладнюють діяльності державного механізму, оскільки, змінюючи закони, законодавці змінюють таким чином і неписаний конституційний порядок.

Кожна конституція у зв'язку зі змінами в суспільно-політичному житті, у співвідношенні політичних сил в країні рано чи пізно може й повинна бути змінена чи скасована. Адже такі зміни – об'єктивна реальність. І її навряд чи можна змінити.

Процедура конституційної реформи в Україні: можливі варіанти

Прийняття конституції відбувається, як правило, з огляду на якісні зміни в державному й суспільно-політичному житті певної країни. Верховна Рада України прийняла чинну Конституцію України, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням.

Конституція України закріпила принцип безперервності державної влади. З цього випливає, що ухвалення «нової Конституції» можливе через ухвалення нової редакції Основного Закону на основі чинної або шляхом внесення змін до неї.

На сьогодні у правовій площині конституційну реформу в Україні можна провести виключно шляхом внесення змін до Конституції в порядку, передбаченому розділом ХІІІ Основного Закону (згідно з яким головну роль у питанні внесення змін до Основного Закону відведено Верховній Раді), або ж прийняттям нової редакції Конституції на всеукраїнському референдумі. Однак, жоден із цих варіантів в сучасних політичних і правових умовах не видається прийнятним в чистому вигляді.

Підкреслимо: Конституція України, як і більшість європейських, не містить чітких положень з процедури прийняття нового Основного Закону держави. Проте це не означає, що Конституція жодним чином не регулює зазначеного питання. Адже конституційно закріплені принципи верховенства права й народного суверенітету містять відповідь на ці питання. Хоча й досить неоднозначну.

У частина другій і третій статті 5 Конституції України сказано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».

Таким чином, положення ст. 5 Основного Закону закріплюють право українського народу на безпосередню реалізацію народного суверенітету шляхом проведення всеукраїнського референдуму (ст. 69), підтверджуючи це правом громадянина на участь у такому референдумі (ч. 1 ст. 38, ч. 1 ст. 70 КУ).

Усеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом відповідно до їхніх повноважень, встановлених Конституцією. Зокрема, Президент призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 Основного Закону (тобто про затвердження законопроекту про внесення змін до розділів І, ІІІ і ХІІІ Конституції, схваленого не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради) та проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою (ст. 72, п. 6 ст. 106 КУ).

Як випливає зі змісту п. 31 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Президент здійснює повноваження, визначені Конституцією. Це означає, що повноваження глави держави, визначені в Основному Законі, є вичерпними. Така позиція знайшла своє відображення й у Рішенні Конституційного Суду України від 10 квітня 2003 року (справа про гарантії діяльності народного депутата України), пунктом 2 мотивувальної частини якого передбачено: повноваження Президента вичерпно визначено Конституцією України.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Основного Закону органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією й законами України. Цей імперативний припис є однією із засад конституційного ладу і не передбачає жодних винятків, у тому числі й для глави держави. Отож, Президент України свої повноваження має здійснювати виключно в межах Основного Закону.

Глава держави не має конституційних повноважень щодо призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму з власної ініціативи, у тому числі з питань щодо внесення змін до Конституції або прийняття її нової редакції.

Як вже було зазначено, Конституція України передбачає проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, який проголошує Президент на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, котрі мають право голосу (ч. 2 ст. 72, п. 6 ч. 1 ст. 106 КУ). Тобто як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні народ може реалізувати свою владу безпосередньо, зокрема через право народної ініціативи, що втілюється через усеукраїнський референдум.

На думку Конституційного Суду, положення частини третьої статті 5 Основного Закону треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції на всеукраїнському референдумі. При цьому з нормативно-правового змісту положень частин другої і третьої статті 5 Основного Закону випливає: народ має право ухвалювати нову Конституцію (п. 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року у справі про здійснення влади народом).

Доходимо висновку, що український народ може бути ініціатором зміни конституційного ладу шляхом прийняття нової Конституції. Однак системний аналіз норм Основного Закону доводить: право народу визначати та змінювати конституційний устрій в Україні може бути реалізовано безпосередньо ним лише в формі всеукраїнського референдуму, проголошеного за народною ініціативою і призначеного відповідно до Конституції главою держави.

При цьому слід враховувати ще одну правову позицію Конституційного Суду, висловлену в його Рішенні від 27 березня 2000 року в справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою, за якою останній може бути проведений виключно згідно з чинним законодавством.

Разом із тим норми, які закріплюють право народу змінювати конституційний устрій в Україні шляхом референдуму, прямо не уповноважують народ приймати Конституцію держави саме на референдумі. Це право може реалізувати Верховна Рада як представницький орган українського народу. У такий спосіб уже було ухваленно чинний Основний Закон 1996 року.

До слова, у Рішенні Конституційного Суду від 11 липня 1997-го зазначено: прийняття Конституції України Верховною Радою від імені українського народу (записано в преамбулі) було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, котрий тільки одноразово уповноважив парламент на її прийняття. Це підтверджується пунктом 1 частини першої статті 85 Конституції, що передбачає право Верховної Ради на внесення змін до Конституції в межах і порядку, передбачених розділом ХІІ, а не прийняття Конституції, а також статтею 156 Основного Закону, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у парламенті має затверджуватись усеукраїнським референдумом. Однак і ухвалення законопроекту про внесення змін до Конституції без участі в цьому процесі Верховної Ради з формально-юридичної точки зору на даний момент також не видається можливим, оскільки в розділі ІІІ Основного Закону йдеться про референдум щодо законопроектів. Тобто на референдум можуть виноситися лише питання у вигляді конкретних законопроектів, а оскільки громадяни України не мають права законодавчої ініціативи і єдиним органом законодавчої влади в державі згідно зі ст. 75 Конституції є парламент, вносити зміни до Основного Закону без безпосередньої участі Верховної Ради не можна.

Цю позицію зафіксовано й у іншому рішенні Конституційного Суду – від 3 жовтня 1997 року: «Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада по відношенню до так званих встановлених влад є первинною: саме у Конституції України визнано принцип поділу державної влади як похідної від влади народу (вторинної влади) на законодавчу, виконавчу і судову (ч. 1 ст. 6 КУ) та визначено засади організації установлених влад, включно із законодавчою. Прийняття Конституції України Верховною Радою України означало, що у даному випадку установча влада була здійснена парламентом».

При цьому КС України залишився зв'язаним положеннями розділу XIII чинної Конституції, відзначивши: «Тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII».

Отже, конституційно встановлений принцип установчої влади народу передбачає: народ не може бути позбавлений права на прийняття нової Конституції своєї держави. У зв'язку з цим виникає питання встановлення легітимної процедури реалізації установчої влади народу під час ухвалення нового Основного Закону.

Референдум як засіб

Перш ніж казати про гіпотетичну можливість ухвалення Конституції на загальнонаціональному референдумі, варто зауважити: процедура внесення змін до Конституції, визначена в Основному Законі, і без того є досить складною й обумовлює «жорсткий» характер української Конституції з точки зору можливості внесення до неї будь-яких змін чи доповнень.

Аналізуючи норми розділу XIII Основного Закону, можна дійти висновку, що Конституція прямо передбачає проведення всеукраїнського референдуму лише для зміни положень її розділів І, ІІІ і ХІІІ, тоді як для зміни положень інших розділів досить лише висловленої в установленому порядку волі парламенту.

У ст. 156 Конституції сказано: законопроект про внесення змін до Конституції, якщо ці зміни стосуються розділів І, ІІІ чи ХІІІ, приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради й потім затверджується всеукраїнським референдумом, призначеним Президентом України.

Проте чи є ця норма імперативом для глави держави? Чи зобов'язаний він у разі ухвалення парламентом відповідного законопроекту призначити референдум для його затвердження? Що завадить Президентові натомість проголосити всеукраїнський референдум за народною ініціативою (якщо така ініціатива матиме місце) з тим, аби, скажімо, ухвалити альтернативний законопроект? Проте й у разі проголошення главою держави всеукраїнського референдуму за народною ініціативою з метою прийняття нової редакції Основного Закону залишаються невирішеними питання про порядок розробки його проекту, його суть, зміст, характер конституційного ладу з огляду на необхідність збереження існуючих засад конституційного устрою та неприпустимість порушення вимог ч. 1 ст. 157 Конституції, за якою вона не може бути змінена, коли зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини та громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Окремою проблемою може стати відсутність нормативно визначеного порядку набуття чинності новою Конституцією, прийнятою всеукраїнським референдумом за народною ініціативою. Адже в резолютивній частині Рішення КС України від 27 березня 2000 року в справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою Конституційний Суд вказав, що схвалені всеукраїнським референдумом за народною ініціативою питання є обов'язковими для розгляду та прийняття рішень у порядку, визначеному Конституцією, зокрема її розділом XIII. При цьому в Рішенні Конституційного Суду від 5 жовтня 2005 року (справа про здійснення влади народом) КС підкреслив: результати народного волевиявлення, отримані через вибори й референдум, є обов'язковими.

Зі змісту згаданих Рішень Конституційного Суду України випливає, що навіть у разі проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою з питань внесення змін до Конституції його результати можуть набути правового значення лише в порядку, визначеному Основним Законом, зокрема його розділом XIII, а також законами, прийнятими відповідно до цих положень. Виходить, якщо проголошено всеукраїнський референдум за народною ініціативою для прийняття нової редакції Конституції і результатом його стало рішення про ухвалення нового її тексту, далі Верховна Рада в обов'язковому порядку має виконати процедурні вимоги статті 156 Основного Закону, після чого Президент призначить іще один всеукраїнський референдум, який і повинен буде остаточно затвердити прийняте рішення.

Між іншим, істотною перешкодою для проведення всеукраїнського референдуму за сучасних умов є те, що чинний нині Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» дуже застарів і не відповідає низці положень Конституції, зокрема, щодо предмета й суб'єктів всеукраїнського референдуму, процедури його проведення.

Так, ст. 3 Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» визначає: предметом усеукраїнського референдуму може бути, зокрема, затвердження Конституції, її окремих положень і внесення до неї змін і доповнень; прийняття рішень, які визначають основний зміст Основного Закону тощо. Проте ці положення не узгоджуються з нормами чинної Конституції України.

Закон визначає єдиним суб'єктом призначення всеукраїнського референдуму Верховну Раду. Натомість відсутнє поняття проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою Президентом України. За вказаним законом процедура всеукраїнського референдуму складається з послідовних і взаємозумовлених стадій, які визначають порядок підготовки, організації, проведення всеукраїнського референдуму та порядок реалізації його рішень. Але через неузгодженість із положеннями Конституції більшість процедурних норм цього закону не можуть бути застосовані на практиці. Про механізм імплементації результатів референдуму взагалі не йдеться. Частина четверта статті 1 Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» лише підкреслює: закони, інші рішення, прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами. А це не узгоджується із згаданими вище рішеннями КС України, які при цьому є остаточними. До слова, згаданими рішеннями Конституційний Суд фактично де-юре визнав існуючі де-факто невідповідності норм законодавства про референдум положенням чинної Конституції.

Отже, питання механізму набуття чинності законодавчими актами, ухваленими всеукраїнським референдумом, залишаються неврегульованими. З огляду на те, що згідно з пунктом 20 частини першої статті 92 Основного Закону організація та порядок проведення виборів і референдумів визначаються виключно законами України, питання імплементації до законодавства України результатів усеукраїнського референдуму повинно бути предметом відповідного закону. Без належного законодавчого врегулювання цього питання будь-які результати народного волевиявлення не матимуть жодних правових наслідків.

Водночас не слід забувати, що на референдумі повинні розглядатися питання, на які легко та просто може відповісти кожен пересічний громадянин. І ця відповідь має формулюватися через «так» або «ні». Неможливо на референдумі об'єктивно вирішити питання, який державний устрій чи форму правління народ підтримує – унітарну державу чи федерацію, парламентсько-президентську чи президентсько-парламентську республіку. Це найскладніші питання теорії і практики суспільно-політичного життя, проблемні навіть для фахівців.

Окрім того, не варто забувати і про те, що прецеденти прямого ухвалення на референдумі змін до Конституції, особливо коли вони передбачають перерозподіл владних повноважень, як правило, вкрай негативно сприймаються міжнародною спільнотою, міждержавними організаціями та провідними демократичними країнами. Саме тому варіант із ухваленням змін до Основного Закону шляхом усеукраїнського референдуму потрібно оцінювати як пов'язаний із досить значними політичними ризиками внутрішнього та зовнішнього характеру.

Установча влада народу: історична ретроспектива

Вихід із окресленої ситуації видається можливим за умови ухвалення нової Конституції шляхом реалізації безпосередньої влади народу на основі принципу верховенства права й народного суверенітету.

У багатьох країнах цей особливий різновид влади, функцією якої і є саме створення та прийняття Основного Закону, тобто визначення конституційного устрою окремо взятої країни, називають установчою владою, котра існує поряд із законодавчою, виконавчою та судовою.

Звертаючись до багатовікової історії українського державотворення, можна дійти висновку: для України ідея запровадження представницького органу установчої влади не така вже й нова. Так, II Універсалом Центральної Ради УНР від 3 липня 1917 року було встановлено: «Змагаючи до автономного устрою України, Центральна Українська Рада в порозумінню з національними меншостями України приготовлятиме проекти законів про автономний лад України для предложення їх на затвердження Установчим Зборам».

Історія прийняття конституцій інших країн також дає нам позитивні приклади реалізації установчої влади народу через ухвалення конституцій спеціально уповноваженими представницькими органами народу.

Найпершим і найвідомішим випадком ухвалення Основного Закону Установчими зборами були Сполучені Штати Америки. У процесі ухвалення американської Конституції 1787 року взяли участь як загальнонаціональні Установчі збори – Конституційний Конвент, так і установчі збори (конвенти) кожного зі штатів.

Найстарішу чинну конституцію в Європі – Конституцію Норвегії 1814 року – також прийняли Установчі збори. Конституція Бельгії від 7 лютого 1831 року, Конституція Італії від 22 грудня 1947 року, Конституція Португалії від 2 квітня 1976 року, Конституція Індії від 26 січня 1950 року, Конституція Бразилії від 22 вересня 1988 року були підготовлені й ухвалені спеціально уповноваженими представницькими органами установчої влади народу.

Серед нових конституцій також є прийняті уповноваженими органами установчої влади. Так, Конституцію Болгарії ухвалено 12 липня 1991 року Сьомими великими народними зборами Болгарії. До слова, болгарська Конституція – одна з небагатьох, де чітко визначено правовий статус Установчого народного зібрання. Ще одна країна – Аргентина – демонструє напрочуд зразкове дотримання демократичного принципу реалізації установчої влади народу в тому, що стосується конституційного ладу країни. Так, від часу прийняття першої Конституції Аргентини 1853 року всі наступні конституційні реформи в цій латиноамериканській країні проводилися за безпосередньої участі Установчої асамблеї республіки. За півтора століття Установча асамблея Аргентини підготувала й ухвалила сім нових конституцій (1860, 1866, 1898, 1949, 1957, 1960, 1994 рр.).

Чинна Конституція нашої сусідки, Російської Федерації, хоч і не була прийнята установчим зібранням (схвалена Федеральними зборами РФ 12 грудня 1993 року), можливість утворення таких Установчих зборів прямо передбачена в нормах самої Конституції. До компетенції Конституційних зборів Росії віднесено, зокрема, повноваження з підтвердження незмінності Основного Закону Російської Федерації, а також з розробки та ухвалення нової Конституції РФ, яка приймається Конституційними зборами двома третинами голосів від загальної кількості їх членів або виноситься на всенародне голосування.

Конституційна Асамблея як оптимальний механізм

Конституційні чи установчі збори, референдум чи плебісцит – це складові установчої влади, котра в певному сенсі виступає первинною стосовно всіх інших. Отож її механізми мають бути побудовані так, аби забезпечити при розробці Конституції чи внесенні до неї сутнісних змін максимальне урахування загальнонаціональних, загальнодержавних інтересів, а також прав і законних інтересів громадян і їх об'єднань.

Досягти цієї мети дозволить новий інституційний механізм – Конституційна Асамблея, покликана розробити й затвердити нову редакцію тексту української Конституції. Мотивацією для її створення вже нині виступають експертні висновки Венеціанської комісії Парламентської асамблеї Ради Європи, а також констатування об'єктивної неможливості вирішення самотужки українським парламентом життєво важливого для українського народу й держави питання на основі передбачених чинним Основним Законом процедур. Ухвалення Конституції установчими зборами, як ми вже переконалися раніше, досить поширене в світовій і, зокрема, європейській правовій практиці.

Спираючись на зарубіжний досвід діяльності спеціальних органів установчої влади та сучасні політико-правові процеси в Україні, пропонується й у нас провести конституційну реформу через спеціальний орган установчої влади – Конституційну Асамблею України.

Конституційна Асамблея – реальна можливість залучити представників громадянського суспільства й експертних фахових кіл до творення Основного Закону держави. Тож основним завданням органів державної влади наразі є конституювання правового статусу цього органу. Успішність процесу ухвалення нової Конституції України залежатиме саме від конституційного статусу створеної асамблеї та ґрунтовної деталізації його в законі.

Повноваження Конституційної Асамблеї доцільно обмежити лише питаннями, для розв'язання яких її буде обрано. Зокрема, до компетенції асамблеї слід віднести:

– розробку та прийняття проекту нової редакції Конституції України, внесення змін і доповнень до тексту чинної;

– прийняття законів про внесення змін до розділів І, ІІІ і ХІІІ Основного Закону;

– вирішення питання про зміну території, зміну конституційного ладу України;

– вирішення питання щодо входження України до складу державних федеративних і конфедеративних утворень, міжнародних і міждержавних організацій та виходу з них.

Успішність конституційної реформи (розробка оптимального державного устрою для країни, прийняття нової редакції Основного Закону, вироблення інституційної стратегії розвитку держави незалежно від політичних інтересів, з урахуванням демократичних світових стандартів та досягнень вітчизняної юридичної науки) безпосередньо залежить від обраного способу її проведення. Від механізму підготовки та ухвалення нової редакції Конституції України залежатиме її ефективність завтра й упродовж багатьох наступних років.

 

Джерела

1. Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 992 с.

2. Герье В. О конституции и парламентаризме. – М., 1906.

3. Дербишайр Д. Денис, Дербишайр Ян. Политические системы мира: В 2-х т./ Пер. с англ. – М.: РИПОЛ КЛАССИК, 2004.

4. Джованні Сарторі. Порівняльна конституційна інженерія. – К.: Артек, 2001.

5. Конституція України: текст Основного Закону з офіційними тлумаченнями Конституційного Суду // Огляд і коме

Автор: Владислав ТЕЛІПКО

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня