передплата Українською | In English

№19, жовтень 2008

Бідні їдутьБідні їдуть

Поділитися:

У вітчизняних університетах навчається 40 000 іноземних студентів

Студенти-іноземці прагнуть здобути знання та засвоїти українську культуру. Однак, стикаючись із нетерпимим ставленням до них, не вельми проймаються приязню до нашої країни. Чи зацікавлені вітчизняні університети в тому, щоб навчати іноземців? Про це наша розмова із заступником директора Департаменту з міжнародного співробітництва та європейської інтеграції МОН України Дмитром КОЗОРІЗОМ.

— Коли говорять про вітчизняну освіту, то зазвичай послуговуються словом «криза». Нарікають на низьке матеріальне забезпечення університетів. Указують, що значна частина їх лише нещодавно виникла, а відтак їм бракує наукових традицій. Як до цього ставляться іноземні студенти?

— Криза полягала у тім, що значну кількість високотехнологічних виробництв було зруйновано. І фахівці, підготовлені для роботи на них, просто втратили перспективу працевлаштування. Істотно скоротилося фінансування фундаментальної науки. Тому й попит на відповідних фахівців зник. Отримати технічну спеціальність, маючи лише книжку та зошит, важко. Потрібні лабораторії та підприємства. Якщо ж казати про гуманітарну освіту й освіту економічну, вести мову про кризу немає рації. Кваліфікація, яку дають українські університети, нічим не гірша, ніж та, що забезпечують університети західні.

Водночас треба зазначити, людина, котра вивчає в Україні, наприклад, фізику, завдяки потужній науковій школі отримує фундаментальні знання. І, потрапивши до провідних лабораторій Франції, Німеччини чи США, може успішно працювати.

— Нині багато розмов про Болонський процес. Приєднання України до цієї угоди якось позначилося на кількості іноземних студентів і якості освіти?

— Іноземні студенти, які навчаються в Україні, переважно з країн третього світу. Для них цей чинник не має принципового значення. Спрямованість Болонського процесу дещо інша. Приєднання до нього України має сприяти тому, щоб наші студенти їхали до Європи, підвищуючи там кваліфікацію. І річ не в тому, що там, на Заході, можна здобути якісь унікальні знання. Для студента, котрий потрапить, наприклад, до Франції, важливо ознайомитися з тамтешніми традиціями, відчути атмосферу в країні, попрацювати в новітніх лабораторіях, що, на жаль, є недоступними нині в Україні.

Болонський процес не сприятиме тому, що до нас приїдуть студенти із Західної Європи. Чому? У них уже є можливість отримати безкоштовну освіту. У них ліпші матеріальні умови навчання. Більша стипендія. А наявні в Україні побутові умови та соціальна інфраструктура цьому не сприяють. Стипендію в 600 євро ніхто не поміняє на стипендію в 500 гривень.

— Як би ви окреслили соціальні риси тих молодих людей, що приїжджають навчатися до України: вік, рівень матеріальної забезпеченості, національність тощо?

— Передусім це представники Китаю, арабських країн та Африки. Молодь різних країн має неоднакову мотивацію, щоб приїздити до України. Наприклад, у Китаї відчувається брак освітніх закладів. Заможні студенти їдуть до США, а в кого коштів замало — до України, Росії чи Білорусі.

— Щоб навчатись в університеті, потрібно мати відповідний освітній рівень. Чи завжди студенти, що приїздять до України, спроможні засвоїти необхідні знання?

— З однієї й тієї само країни приїздять студенти з різною підготовкою. Упродовж року вони навчаються на підготовчих факультетах, засвоюючи не лише українську чи російську мову, а й інші предмети. Але нині ситуація змінюється. Донині вважалося, що в африканських країнах погана освіта. Та ми, однак, бачимо, що їхня освіта не гірша, аніж в Україні.

— Чи трапляються якісь труднощі, пов’язані з ментальними та культурними відмінностями?

— Труднощі, звісно, виникають. Але з ними стикаються передусім самі іноземці, які мусять адаптуватися до нових умов. Університети та суспільство загалом таких труднощів не переживають. Бо іноземних студентів обмаль. І якось вплинути на соціальну ситуацію вони не можуть.

На початку 1990-х іноземний студент, як «джерело» доларів, був важливим для будь-якого університету. Тоді відповідно й було до певної міри поблажливе ставлення. Нині вітчизняні студенти платять ті самі кошти. Тож університети не мають крайньої потреби створювати для іноземців особливі умови. Є нарікання на арабських студентів. Ми цим занепокоєні. Стурбовані й представники посольств.

Попри все кількість іноземних студентів зростає. Нині в Україні їх навчається майже стільки, як за Радянського Союзу, — близько сорока тисяч.

— Дякую, Дмитре Борисовичу, за цікаву розмову.

 

Горді залишаються

Муаммер (у перекладі з турецької — «довгожитель»), 32 роки, в Україні вже 18-й рік, власник кав’ярні «Бодрум».

— У 1995 році я приїхав до України, — розповідає Муаммер. — По закінченні школи хотів навчатись у Стамбульському університеті. Потрібно було скласти нелегкі іспити. Й я недобрав трохи балів. Подаватися до провінційного університету відмовився. Тоді мої друзі запропонували поїхати до України: «Поміняємо 100 доларів, вистачить на навчання, житло й прожиття», — казали вони. Так я опинився в Одесі. Закінчив там підготовчий факультет і наступного року вступив до Херсонського педагогічного університету, де й отримав спеціальність учителя англійської та російської мов.

— Яким було перше враження від України?

— Перше враження — жахливе. Тоді приголомшили понівечені дороги, старі будинки й автомобілі, погано вдягнені люди, вимкнення електроенергії, холод був нестерпний. Хотів усе покинути. Але гордість не дозволяла: я ж обіцяв батькам, що повернуся з дипломом.

— А як ти опинився в Києві?

— По закінченні навчання працював на фірмі, власником якої був співвітчизник. Але життєві принципи не дозволяли мені залишатися найманим працівником. Я започаткував власну справу. Потім приїхав до Києва й відкрив кафе.

— Чи доводиться стикатися з якимось упередженим ставленням?

— Раніше було чимало проблем. Жоден міліціонер не втрачав нагоди перевірити документи. Іноді доводилося відкуповуватися. Тепер чогось схожого не помічаю. Мабуть, звик. Дивує ставлення багатьох українців до моралі. Заможні люди вважають, що для них закон не писаний. Гроші вирішують усе. Напевно, це наслідок браку релігійного виховання. Україна — молода держава. З часом усе владнається.


Кохання до Києва доведе

Сельчук (ім’я одного з національних героїв Туреччини), 24 роки, студент, в Україні вже 2 роки.

Анталія: пальми, сонце, синє море, золотий пісок. Сельчук наливав «Мартіні», а Оля пила. Шлях до жіночого серця лежить через келих на тонкій ніжці. Вона випила «Мартіні» рівно стільки, щоб зникли сумніви й виринули почуття.

– Я навчаюся на економічному факультеті в університеті «Крок», — розповідає Сельчук. – Оля родом із Луцька. Мав намір вступити до Волинського університету. А там, побачивши іноземця, надумали за його кошт розв’язати всі матеріальні проблеми. Тому я поїхав навчатися до Києва. Навчання подобається. Однак постала проблема: викладач філософії читає лекції російською, якої я взагалі не розумію, бо з дружиною спілкуємося українською, трохи турецькою чи англійською. У Туреччині вступити до університету важко, дуже великий конкурс. Тут просто.

— Чи виникали якісь прикрі ситуації?

— Часто. Міліція спиняє, відбирають посвідку на проживання, заводять казна-куди. Потім дружина шукає. Чимало турецьких громадян загинуло. Причин смерті не встановлено. Турки намагаються купувати автомобілі не для комфорту, а лише для того, щоб менше перебувати в громадських місцях. Молодь дуже агресивна. Кілька років тому в Стамбулі загинув вірменин. Потім з’ясувалося, що причиною були кримінальні сутички. Однак, щойно стало відомо про його смерть, усі стамбульці вийшли на вулиці зі значками з написом «Я — вірменин». Расизм у Туреччині неможливий. Бо для економіки велике значення має туризм.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №5/2016 №5
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата