передплата Українською | In English

№19, жовтень 2008

Політичні ризики суперечливих змін політичної системи України

Поділитися:

Історія України знає різні періоди: розвитку, тупцювання на місці, руїни тощо. Після здобуття незалежності 1991 року у людей з’явилася надія на швидке просування вперед і входження України як рівної серед рівних до європейської сім’ї народів. Але склалося не так, як гадалося. Що ж відбувається з молодою Українською державою, чому вона балансує над прірвою?

В Україні існує політична система, яка своєю структурою та функціями породжує протистояння гілок влади й дестабілізує державу та суспільство. Причини цього:

· Перманентна боротьба гілок влади за повноваження, оскільки Конституція нечітко фіксує їх і перехрещує. Особливо конфліктними є проблеми: а) призначення суддів різної компетенції, у тому числі суддів Конституційного та Верховного судів, де діють декілька суб’єктів влади, котрі прагнуть контролювати різні елементи судової влади; б) формування уряду, де також конкурують різні суб’єкти політики (Президент, Верховна Рада, політичні партії); в) призначення та контроль керівників обласних і районних державних адміністрацій, де конкурують Президент і Прем’єр-міністр та їхні апарати. Ми назвали лише три «точки» конфліктів. Насправді їх значно більше.

· Перманентні зміни Конституції, що в умовах нерозвиненої демократії спричиняють неповагу до неї та інших законів. Якої шани вартий Основний Закон, якщо він аморфний і змінюється під кожну більш-менш значну політичну ситуацію (конфлікт під час обрання Президента, зміни в системі «правляча партія (блок) — опозиція», політичний інтерес Президента або лідера партії тощо). Точно так само перманентно змінюються всі закони.

· Перехрещення функцій Президента та Прем’єр-міністра. Досі в законодавстві чітко не визначено, хто ж є вищою посадовою особою у виконавчій владі і хто визначає політику в ній. Це спричиняє дестабілізацію, протистояння функціонерів. Функції Президента щодо виконавчої влади суперечливі.

· Нерозвиненість демократії, розуміння її як свавілля та безвідповідальність. Причому вектор такого розуміння задають вищі органи влади й їхні керівники. Президент видає укази, що виходять за межі його повноважень, уряд не виконує вимог Конституції і законів щодо програми, бюджету, призначень функціонерів.

· Постійне зниження ролі народу й органів народовладдя в регіонах. Процес виборів до законодавчої влади стає дедалі закритішим і тому виборців підкуповують і маніпулюють ними. Олігархічні групи, котрі контролюють Верховну Раду, прагнуть відібрати в народу право обирати Президента та привласнити це право собі. Усе це сприяє зміцненню впливу фінансово-промислових олігархічних груп, які близькі до своєї мети — створення повноцінного олігархічного економічного й політичного режиму.

· Використання правоохоронних органів як засобів політичної боротьби між гілками влади, політичними партіями та блоками, політичними лідерами, олігархічними групами тощо. Ці органи перестають ефективно виконувати свої правоохоронні функції, втрачають довіру народу. Тим самим розвалюється правоохоронна система, зростає корупція і злочинність.

· Неузгодженість між провідними політичними силами суспільства щодо цілей і засобів політичного розвитку країни, зокрема щодо євроінтеграції та вступу до НАТО. Тому розмови про «політичні реформи» є політичною демагогією і не мають практичної скерованості. Усе це веде до ціннісної розколотості країни з приводу зовнішньополітичного та внутрішньополітичного курсів. У державі створюються й функціонують політичні міфи різного «кольору», призначення, що посилює політичну напруженість.

· Не завершено процес формування партійної системи. Існуючі політичні партії зберігають кланово-патерналістський характер, ідеологічно безбарвні (навіть Компартія), неможливо передбачити процес зростання впливу серед населення та зникнення з політичної арени деяких партій,  оскільки їх формування й функціонування визначається не перебігом політичних процесів, а впливом олігархічних груп і їхніх лідерів.

· Нестабільність і неефективність політичної системи не компенсується інститутами громадянського суспільства, котрі не досягли рівня зрілості згідно з європейськими стандартами й зупинилися в розвитку.

· Політична еліта показала свою незрілість і некомпетентність, а її конструктивізм вичерпався. Це стосується як владної коаліції, Президента та його «команди», так і опозиції. У результаті різні групи політичної еліти не працюють на інтереси країни, а борються за владу як джерело прибутку, де розподіл національних багатств і бюджету став головним призом у передвиборних змаганнях усіх рівнів.

Така приблизна характеристика стану політичної системи переконує ось у чому: існує політична загроза деградації держави під впливом чинників внутрішньополітичного розвитку. Внутрішні чинники деградації держави детермінують негативні зовнішні чинники розвитку, створюють навколо України негативний імідж ціннісно розколотої, нестабільної, корумпованої країни, яка не має чіткого внутрішнього й зовнішнього політичних курсів.

А провідним чинником нестабільності та неефективності політичної системи є її кадрова незабезпеченість, оскільки бюрократія й управлінська еліта неякісна, конфліктогенна і значною мірою егоїстично-антиукраїнська. Тому поверховий аналіз на рівні буденної свідомості підштовхує населення до висновку: українські політики не в змозі побудувати демократичну, соціально-правову державу. Отож потрібна авторитарна особа, котра взяла б на себе відповідальність за це. І в наведеному висновку є значна частка правди. Лідери гілок влади, партій, громадських організацій не можуть домовитися з жодної проблеми суспільного розвитку, з жодного пріоритету внутрішньої та зовнішньої політики. І щойно втрачають владу й переходять в опозицію, починають діяти за нормою «що гірша ситуація в країні, то краще для того, аби повалити провладні сили». При чому зовсім не враховують інтересів народу, які на виборах усі обіцяють захищати. А партії, котрі захопили владу, починають завзято грабувати країну.

Варто враховувати непатріотичність, антиукраїнськість значної частини державної і самоуправлінської бюрократії та керівників політичних партій як чинник політичних ризиків для України, переважно, у двох аспектах:

а) ця «п’ята колона» українського політикуму веде підривну діяльність усередині країни, граючи на стереотипах радянсько-комуністичної свідомості й так званого «інтернаціоналізму», за яким ховається великодержавний російський шовінізм. При цьому найбільше експлуатуються гасла другої державної мови (російської), хоча в Україні надзвичайно толерантна мовна політика, «слов’янського братства», заперечення вступу України до НАТО, можливості «нейтралітету України», повернення Криму Росії тощо.

б) ця «п’ята колона» дає надію зовнішнім силам на внутрішню підтримку частини населення при вторгненні в Україну. Особливо в ситуації недостатнього рівня національної безпеки й відсутності гарантій незалежності України з боку НАТО за умови конституційно закріпленого нейтрального, позаблокового статусу нашої країни. Геополітичні переваги, які дає військово-політичний контроль над Україною, можуть переважити ризики, якими супроводжуватиметься агресія проти нашої держави. При цьому потенційний агресор враховує, що НАТО не піде на воєнний конфлікт через нейтральну Україну й обмежиться дипломатичною риторикою. Для впливу на європейську частину НАТО Росія застосує енергетичний шантаж і загравання з Німеччиною, Францією, Італією та іншими країнами «старої Європи» стосовно низки проблем — економічних, геополітичних (стримування Китаю, світовий туризм тощо). Крім того, включення 47 млн. слов’ян до «етнічного казана» Росії має свої переваги. Це, зокрема, не дозволить перетворити її на неслов’янську державу й дасть змогу щільніше закрити східні та південні кордони Росії. А, можливо, ще й сприятиме агресивнішій політиці на цих кордонах.

Що ж робити Україні в цих умовах, а точніше патріотично налаштованій частині населення й «політичного класу» (політично активній частині населення)?

· Визначитися та конституційно закріпити функції гілок влади і тип республіки: президентська, парламентська або змішана (президентсько-парламентська, парламентсько-президентська) й покінчити з практикою парламентських змін Конституції бодай на 15—25 років (і закріпити це спеціальним конституційним законом).

· Прийняти у Верховній Раді й винести на всенародний референдум один із варіантів курсу в зовнішній політиці: «Повномасштабна європейська інтеграція» або «Повномасштабна євразійська інтеграція». Щоб не сидіти на «двох стільцях» і щоб усі гілки влади консолідовано працювали на єдиний курс країни, а наші іноземні партнери знали, з якою реальністю в Україні вони мають справу.

· Визначитися з системами виборів Президента, Верховної Ради й органів самоврядування та закріпити це законом на 15—25 років, аби «зняти» конфліктогенну проблему політичного життя й ризик продовження руйнівної діяльності антиукраїнських сил, котрі прагнуть відновити «владу рад», а за цією ширмою ліквідувати суверенітет України або встановити олігархічний режим. Загроза передачі всієї повноти законодавчої й виконавчої влади Верховній Раді, де кілька олігархічних груп контролюватимуть ВР, Президента та Кабінет Міністрів, а також регіональні органи влади, реальна і близька до цілковитої реалізації.

· Активізувати теоретичну, пропагандистську й контрпропагандистську роботу стосовно «п’ятої колони», яку активно використовують зовнішні та внутрішні вороги незалежності України. Сьогодні це — одна з найактуальніших проблем збереження суверенітету і сталого економічного й політичного розвитку. Не помічати її або посилатися на те, що це «також громадяни України», є аморально, безвідповідально історично й політично. Руйнівні природні процеси також є об’єктивним чинником, але люди зупиняють і регулюють їх, якщо є на те воля і кошти (повінь, пожежа, засуха, сарана тощо).

· Цілеспрямованіша й активніша підготовка українських патріотичних кадрів без жодної сором’язливості й озирань на реакцію антиукраїнських внутрішніх і зовнішніх сил. У нашому домі ми — господарі.

· Застосувати всю силу закону для захисту національної безпеки України, в тому числі і проти «п’ятої колони». Держава мусить уміти захищати себе всіма законними засобами. Демократія діє до того часу, поки не порушено інтересів держави та громадянина. Результатів всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року ніхто відмінити не може: ані сепаратистські партії, ані захисники ледарів, котрі не бажають вивчати українську мову й поважати українську культуру, ані зовнішні сили, котрим не подобається незалежність України.

Автор: Микола МихальЧенко

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад