передплата Українською | In English

№10, травень 2005

Мужність і мудрість стояти на земліМужність і мудрість стояти на землі

Поділитися:

У найповажніших анкетах Борис Олійник невідступно підтверджує свою найпершу життєву стихію: журналіст. Чи й справді саме вона була тією заповітною "прохідною", що в люди вивела поета?




Борис Ілліч Олійник народився 22 жовтня 1935 р. у с. Зачепилівці на Полтавщині. По закінченні в 1958 р. факультету журналістики Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка працював у молодіжній пресі. Перша поетична збірка "Б'ють у крицю ковалі" вийшла 1962 р. Автор багатьох книжок: "Двадцятий вал", "Поезії", "Вибір", "Стою на землі", "Сива ластівка", "У джерелі слова", "Поворотний круг", "Заклинання вогню", "Сім", "Трубить трубіж" та ін. Академік. У 70-х – секретар правління Спілки письменників України та Спілки письменників СРСР. Лауреат багатьох премій і державних нагород. Депутат Верховної Ради СРСР останнього скликання. Народний депутат України, очолював Комітет Верховної Ради у закордонних справах, нині член цього комітету. Віце-президент Парламентської асамблеї Ради Європи. Фундатор і постійний голова (від 1987 р.) Фонду української культури.

Побував у багатьох конфліктних зонах, що виникали на етнополітичному та національному ґрунті.

Мабуть, таки справді. Прояснити може хіба що відстань – кінець п'ятдесятих–початок шістдесятих, коли ще ілюзія скреслого льоду відчуження після бурхливої відлиги не сповна розвіялася. Коли молодим – хоч і безквартирним, а почасти й без прописки – журналістам у вельми авторитетній тоді республіканській газеті "Молодь України" жилося цікаво, писалося легко. Затишні покої чи, крий Боже, старожитні дивани зі слониками – для зашкарублих міщан. Молох репресій, голодоморів і доносів пішов у небуття, завдання накреслено, цілі визначено – до роботи мерщій!

Але що ж це воно? Мало-помалу найдовірливіших, а може, й найвразливіших кудись викликають, декотрі надовго зникають у невідомому напрямку. Люди "у футлярі" дедалі прискіпливіше, крізь лупу, вдивляються у відбитки газетних шпальт, марудно погоджують щось, перш ніж умочити дозвільний штампик.

Коли мені, львівському студентові, щойно запрошеному з четвертого курсу стаціонару на постійну роботу в редакцію, випадало чергувати в друкарні по номеру разом із Борисом Олійником, у перерві між появою полос він довірливо читав ще "теплі" рядки, очікуючи на реакцію "свіжої голови". Беззастережний слухач щось там і собі невлад чи до ладу висловлював, але почуте з уст поета не завжди вдавалося побачити друком. Утім, нічні діалоги журналістів (графік здачі номера у світ завершувався о 00.15, хоча з різних причин і він часто порушувався) ставали гестиманським садом і роботи, і відпочинку душі.

У молодіжці, де ще незримо витав дух цілої плеяди українського письменства – чи то завжди зібраного й зосередженого завідувача відділу літератури Натана Рибака, чи ледве не пряму його протилежність – безпосереднього, в галіфе, юхтових чоботях і вишиванці "літраба" Андрія Малишка, чи колоритних Олекси Коломійця або постійного позаштатного, нарешті реабілітованого Остапа Вишні та десятків інших, сама атмосфера спонукала до змагальності в думках і вчинках. Важкі пошуки відповідей на одвічне: хто ми, що ми у світі, куди йдемо і куди дійдемо в безальтернативному середовищі? – формували, з одного боку, тип журналіста-романтика, ідеаліста, а з другого – відповідального, закоріненого в глибінь рідного чорнозему.

Зовсім не схожа з європейською соціальна парадигма – без громадянського суспільства, розвинених інститутів демократії – мимоволі компенсувала свої ніші творчою інтелігенцією. В її середовищі з'являлися пастирі й поводирі, святі й мученики, що дотла відпалахкотіли на цій стезі, залишаючись нащадкам еталоном чистоти і вірності істині.

Паралельно визрівали й інші, на перший погляд, навіть обережні, яких запросто на слизьке не зіб'єш, але які невтомно, падаючи і піднімаючись знову, ведуть і ведуть, не хибуючи, свою нелегку борозну – цю неперервну нитку Аріадни у вічність.

Юні душі якимось властивим лише їм чуттям пеленгували, що гарячі післякультівські очікування ось-ось огорне холодом. Й водночас не вірилось: невже оранжеві (майже помаранчеві) сподівання, мов добрі сни, і цього разу не справдяться? Хто ж він, той диявол-руйнівник, який посміє зазіхнути на крихкі пагінці свободи?

Збагнути природу і магію влади молодечим наскоком непросто. Усяк знає: підступи, продажність, інтриги – там, "у них", де влада суціль проти трудящих, а тут – "все для людини, все в ім'я людини"…

Якось, немов розмірковуючи або, либонь, утверджуючись у своїй оцінці, молодий Олійник визначив той період поняттям "інерція". Здавалося, навіть подумки "запатентував" це слово як можливу назву майбутнього твору.


15.1959

Агентом КДБ у Парижі вбито відомого політичного діяча, організатора українського національно-визвольного руху Степана Андрійовича Бандеру. Народився 1 січня 1909 р. у селі Угринів Старий на Івано-Франківщині. З дитинства – член таємних гуртків "Пласт" і "Сокіл", згодом – Української військової організації. Активний учасник ОУН від часу її створення (1929), з квітня 1941 р., після розколу з мельниківцями, – її провідник. З початком війни – у фашистських таборах.

27.1745

Максиму Созонтовичу Березовському – 260 років. Народився у Глухові. Після студій у Києво-Могилянській академії 10 років (1765–1775) навчався і працював в Італії (Болонья) у славетного теоретика та історика музики композитора Джованні Мартіні. У 28 років поставлено його оперу "Демосфон", а серед двох випускників – претендентів на "золоту дошку" музичної академії – Березовського та Моцарта італійські музикознавці перевагу надали Березовському. Член Болонської філармонічної та інших академій. Оригінальний співак. По завершенні європейських студій повернувся до Росії, де невдовзі (2.ІV.1777) в Петербурзі покінчив життя самогубством.

Журналістика, звісно, річ рефлексивна, сягнути найпотаємніших механізмів суспільного функціонування їй не завжди під силу. Тим паче звідусюди на всю могуть оркестрово гримлять прості, без "філософських викрутасів", зрозумілі кожному сентенції, змонтовані на доступній масовому сприйняттю антитезі про "доброго" Леніна та "злого" Сталіна, ну та ще про якусь групку "відщепенців" і тих, хто "примкнув до них". Самовдоволені тим, що діалектику пощастило вивчати "не по Гегелю", висуванці не обтяжували себе й освоєнням глибин Маркса, Сміта, Кейнса. Респектабельні томи класиків – неодмінний атрибут парткомів – самотньо нудилися на полицях без найменшої уваги до них. Смак заповітного керма ленінці не розмінювали на нудне порпляння у спадщині своїх кумирів.

Прапор оновлення, так і не запалавши факелом, випав з рук кабінетної еліти, вихованої в страхові перед невідворотними оргвисновками за несанкціоновану ініціативу.

Аномально й те, коли Поет у суспільстві більше, ніж поет. Хоча, може, то найвищий злет його, коли в годину тектонічних зсувів у суспільстві симпатії мільйонів перевисають до своїх авторитетів.

Отож-бо й шановному Борисові Іллічу нікуди не дітись від відповідальності і слави за докладені ним зусилля в гартування юних талантів.

Чи то забудеться, як на видному місці, в півполоси, з портретом на дві колонки (приблизно 9х12 см – так величати годилося хіба що членів Політбюро) постійно тиражувалися в "Молоді України" благословенні Олійником "Молоді голоси"? Безпрецедентна поява започаткованої ним рубрики – мовби виклик офіційним орієнтирам і ставкам на робітничу молодь – спадкоємця авангарду та його бойового загону – КПРС. У супрязі з нею, звісно, й на безпаспортну сільську поросль, аби безоглядно плекала хліб (продукт цей завжди у фаворі).

А от щоб на молоду інтелігенцію, та ще й творчу, оце ходяче лихо з розуму… Тут і найвитонченішого адвокатського таланту забракне, щоб викрутитись, не згоріти. Чи б то випадково після чергового кадрового "зміцнення" в "Літукраїні", коли та, за висловом І. Дзюби, стала "стіннівкою міліційної дільниці", центр тяжіння молодих обдарувань й поготів перемістився в комсомольську газету?

Поклавши руку на серце, сьогодні не один шістдесятник зізнається, скільки снаги й окриленості він одержав у ній. І скільки десь там, поміж рядків, залишалося важких пояснень, нарікань, невдоволень позицією журналіста. Пом'якшувальною обставиною був хіба що вихід за три роки до появи першої поетичної збірки "Б'ють у крицю ковалі" його документальної повісті "За Сіверським Дінцем" (1959 р.), наслідка успішних відряджень газетяра на ударну комсомольську будову – Лисичанський хімкомбінат.

Згадується це без підтексту. Преси без кон'юнктури не буває. То вже особисте лихо журналіста, якщо він так і не спромігся за метушнею "в номер" піднятися над офіційним частоколом і сліпо тягтиме ярмо "підручного". Тим часом будь-яка не "провентильовувана" влада розкладається, а журналістика втрачає свій суспільний сенс, коли баланс між безальтернативною підтримкою офіційної лінії і (як в Олійника) "примруженою оцінкою" її не на користь останньої.

Ще гірше – свідоме ліплення з читача "обивателя", "людини з бульвару" тиражуванням переважно мовою сусідньої держави духовного пійла, цього сучасного замінника корчми, для спустошення й дезорганізації свідомості зсередини. Без національно-духовного опертя навіть за формальної незалежності населення не скоро стане народом – суб'єктом європейської і світової історії.

Творча інтелігенція перша запалює свічку надії. Вогонь фінансових потоків, на жаль, викликають на себе інші, круто пов'язані хитросплетінням переважно чужих українству інтересів. Утримувані ними "незалежні" ЗМІ стають легітимним троянським конем для деморалізації і притлумлення національної гідності й волі.

Поетові болить це явне і приховане сповзання у невизначеність, у безликість.

До офіційного проголошення незалежності він ішов немовби осібно й водночас не переставав бути в авангарді. З найвищих трибун десятки літ в Україні й достопам'ятні два роки у Кремлі мільйони співвітчизників чули все, що думає, у що вірить Поет. Його характерний, то рокітливо-речитативний, то немов розмірковування про себе, то дотепно-іронічний чи поблажливо-добродушний тон і досі то заворожує, заволодіває тишею, то розриває її відчайдушними оваціями.

Не майстерність це, не артистизм. Ними не підміниш єства. На зімітованому "під правду" слові загубилися не один талант і доля. Як і в політиці: шустрим піарникам та іміджмейкерам вдається проштовхнути у високе крісло найпересічнішого, а що зіштовхувати його звідти доведеться іншим – даруйте.

Поет не піарить. Як і хлібороб, сталевар, коваль. Усе істинне підтверджує себе своєю ж істинністю. Чи б то випадково на зорі парнасових поривань молодий Олійник мовби серцем прикипів до прозорої, наче білий світ, думки французького класика: пиши так, як живеш, і живи так, як пишеш.

Не йметься, що зберігати єдність помислів і дій, не хитаючись маятником залежно від магнітних коливань і збурень у політиці, аби не прогавити свій шанс, і водночас твердо стояти на своїй єдиній українській землі – воістину подвиг.

Є, напевне, вищий сенс, чи пак провидіння, в тому, що і Поет, і його щонайменше підопічні, в чиїх долях повносило пульсує тепло Майстра, йдучи мовби різними дорогами до оновлення, на фінішній прямій стрічаються. Мабуть, таки не дороги суть важливі, а напрям. І якщо він чесний та гідний, то невідворотно виведе до правди. До України. Будь ти демократ чи аристократ, бізнесмен чи полісмен. Або просто український православний комуніст.

…Що ж це, їй-Богу, знову на політику збиваюсь, трясця б їй. Без морально-духовного опертя на подвижництво й подвижників першої величини, яким і є наш ювіляр, вона – ніщо.

Автор: Станіслав ТЕТЕРУК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №4/2016 №4
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата