передплата Українською | In English

№10, травень 2005

Це любовЦе любов

Поділитися:

Ловлю себе на думці: пишучи про "Голос" і його 15 років життя, ненароком можна забрести в мемуари. А дуже не хочеться, бо відомо, ознакою чого це є. Якщо колись і потраплю в мемуарні тенета, то, як і обіцяла справжнім чоловікам, вони будуть про лицарів "Голосу".

А поки що про "Голос" – немовля за віком у масштабах історії, однак явище першої непартійної газети, її дух і почуття. Уявіть: видання ще не побачило світ, а його передплатний тираж без будь-якої реклами вже злетів до 150 тисяч примірників – саме такий був наклад першого номера. А вже за кілька років становив 800 тисяч. А в прізвищі першого редактора газети – народного депутата тоді першого демократичного скликання Сергія Правденка передплатники відчували суть самого видання. Це не моя вигадка, а рядки з редакційної пошти. Її "Голос" став одержувати з перших днів виходу у світ. Саме читацька пошта запалює, підтримує, дає точку опори. Адже не всім подобалася нова, смілива, незалежна газета.

Надто смілива, надто непартійна, надто опозиційна – такою її бачили багато хто в 1991-му, коли вийшли перші номери. Бо ж усе довкола – однопартійне! Утім, творчий колектив "Голосу" вийшов з тієї само шинелі. Але як хотілося свободи! Як журналісти упивалися нею! Дошкульно і правдиво – про кожен прожитий новою країною день. Відкриттям для сотень тисяч читачів "Голосу" саме стараннями журналістів і авторів газети ставали невідомі досі сторінки української історії. Політика – це мистецтво можливого. А журналістика в країні, яка переживає зародження і становлення демократії?

Що й казати, внутрішній цензор міцно сидів у свідомості, бо кожна "надто" смілива думка могла обернутися, м'яко кажучи, неприємностями не лише для автора. Та все ж становлення парламентаризму, гласності й демократії і добра воля Редакторів (пишу з великої літери, бо вони – Сергій Правденко й Анатолій Горлов – відчули найповніше всю жорсткість часу й усю повноту відповідальності за кожне опубліковане "надто не таке" слово) – усе це робило "Голос" мужнім.

Читач вірить "Голосу", бо на його сторінках знаходить свої думки, підтримку, надію, допомогу. Головне правило "Голосу" – оперативно, об'єктивно, з різних позицій. А істина? Вона за цих умов очевидна. Це сильніше за будь-яку силу…

До чого тут любов? – запитаєте ви. О! Без неї не було б у "Голосі" шедеврів. Без неї якось неприродно лунало б чи, найпевніше, не лунало б узагалі: "Працюємо з насолодою!" Ані анекдоти про редактора, ані частівки, ані поетичні рядки, ані байки… Тож – за сказане! За любов!



Так тримати!

Володимир ЛИТВИН:

– "Голос України" лунає повноголосо. "Голос Україні" чують по всій нашій державі, і це справді голос усієї країни. Хотів би побажати творчому колективу видання підтримувати ті традиції, які вже напрацьовано, пам'ятати тих, хто започатковував газету, утверджувати, розвивати її, думати про тих, хто сьогодні в ній працює і хто працюватиме в перспективі. Так тримати – і все буде гаразд!

Іван ПЛЮЩ:

– Я був, є і залишуся прихильником не мати відомчої преси. Якщо преса відомча, у когось на зарплаті, фінансуванні – вона йому служить. Але ми вийшли з того суспільства, коли вся преса була відомча і не було вільної преси. Коли започатковували "Голос України", я казав: Верховна Рада, як вищий законодавчий орган, і певною мірою місцеві ради повинні мати своє видання. Але я за те, щоб це видання було незалежне від Верховної Ради.

За 15 років "Голос України сформувався не тільки як колектив, який тримається на плаву, як газета, яку читають, а є й офіційним виданням, де можна почитати всі закони, державні нормативні акти, офіційну позицію влади України. "Голос України" виконує дві основні функції: як інформаційний бюллетень вищого законодавчого органу влади і намагається займати чільне місце у формуванні думки громадськості.

Олександр ТКАЧЕНКО:

– "Голос України" – це одна з провідних вітчизняних газет, бо "Голос" не просто трибуна народних депутатів і Верховної Ради загалом як вищого законодавчого органу держави, це всенародна газета, яку читають усі. Бо сама назва "Голос України" говорить: це – голос правди. А правда сьогодні найреальніше друкується саме в цій газеті, бо вона відображає думи і сподівання українського народу. А найголовніше – це найбільш представницька газета, адже народні депутати представляють усі регіони України. Хочу побажати творчому колективу доброго здоров'я і великих творчих успіхів.

Олександр МОРОЗ :

– Рішення про заснування такого друкованого органу було визначальним. Хоча певні періоди газета не займала нейтральну позицію стосовно того, що відбувалося в державі. "Голос України" повинен бути більш інформаційно зорієнтованою, аніж політично визначеною газетою і як газета Верховної Ради має відображати позиції різних політичних сил у парламенті. Для цього було зроблено відповідні кроки – квотування для опублікування депутатських матеріалів, заяв фракцій тощо. А колективу хочу побажати більшої творчості, більшої впевненості в тому, що він робить потрібну справу, і більшого тиражу.

Леонід КРАВЧУК :

– Коли приймали рішення про заснування газети, було дуже багато пропозицій щодо її назви. Це вирішувала тоді Президія Верховної Ради. Вже не можу пригадати, які варіанти пропонували, але перміг саме "Голос України", бо ця назва найвлучніше віддзеркалювала той період. Це був справді голос усієї України, бо Верховна Рада тоді уособлювала всю владу. А Голова Верховної Ради на той час був найвищою посадовою особою в державі, Комуністична партія вже втратила свої силу і вплив – це був знаковий період. Перші номери газети ще були в пошуках, потім мали багато проблем, пов'язаних із фінансуванням газети, але поступово все вийшло на цивілізовану дорогу. Ця газета не криклива, не навішує ярлики і не поширює плітки. А намагається, і це в неї виходить, показувати життя таким, яким воно є. Моє побажання "Голосу України" одне: йти попереду Верховної Ради.

Записала Юліана ШЕВЧУК.

Автор: Світлана Писаренко

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №4/2016 №4
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата