Пропорційні вибори-2007: уроки на майбутнє

Напередодні позачергових парламентських виборів 2007 року Центр політичних комунікацій Університету «Україна» та Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН) провели загальнонаціональне опитування громадської думки, прагнучи з’ясувати мотиви голосування та особливості здійснення політичної комунікації під час проведення передвиборної кампанії.

В опитуванні взяли участь 1200 респондентів, котрі репрезентували всі регіони та соціально-демографічні групи населення України.

Рейтинг мотивів голосування на позачергових виборах

Інформація про мотивацію голосування є надзвичайно важливою. Особливої ваги вона набуває в умовах застосування пропорційної виборчої системи, коли вся країна перетворюється на один виборчий округ.

Як показало опитування, найважливішими для виборців були: ідеологічні засади діяльності політиків (19.4%), ефективність практичної політичної діяльності (19.4%) та прізвища політиків, включених до передвиборних списків (17.3%). Передвиборні програми (14.7%) та перелік партій, включених до політичної команди блоку (9.8%).

Показово, що регіональні (5.0%) та кланові (3.8%) орієнтири партій та блоків не були настільки вагомими в процесі голосування, як це вважали деякі з експертів.

Іще раз про адмінресурс

Зрозуміло, що влада завжди й у будь-якому суспільстві намагається вплинути на результати виборів. Не викликає сумнівів і те, що міжнародне середовище ніколи не залишається байдужим до виборів в тій чи іншій країні. І в цьому зв’язку особливо цікавими, на наш погляд, є думки пересічних громадян стосовно того, що ж найбільше впливало на результати голосування.

Результати дослідження дозволили скласти такий рейтинг основних чинників політичного впливу на результати виборів-2007 (%) :

1. Волевиявлення виборців   – 29.3

2. Місцева влада    – 20.4

3. Центральна влада    – 16.7

4. Регіональна влада    – 12.6

5. Міжнародна (глобальна)
громадська думка    – 6.6

6. Зарубіжні країни   – 4.9

7. Міжнародні урядові організації – 3.2

8. Міжнародні неурядові організації  – 1.3.

Як бачимо з наведених вище даних, українці переконані, що зовнішньополітичні чинники не мали визначального впливу на внутрішньополітичну ситуацію. Відзначали вагомість згаданих чинників впливу на українського виборця лише 15.3% опитаних.

Аналіз чинників дає підстави виділити такі загрози національній державності:

1) владні інституції в Україні — в особі центральної влади — мають політичний вплив, котрий практично дорівнює впливам з-за кордону. Так вважають 16,7% респондентів;

2) місцева (локальна й регіональна) влада більше впливає на результати виборів, ніж громадяни, стверджують 33.0%.

Таким чином можемо констатувати: баланс (між внутрішніми та зовнішніми чинниками впливу на політичну систему України) поки що є доволі хитким.

Про ефективність засобів політичної комунікації

У політичній діяльності й, зокрема, у процесі організації та проведення виборчої кампанії дуже важливою є оцінка впливу засобів політичної комунікації.

На думку учасників нашого опитування, рейтинг ефективності засобів політичної комунікації під час виборчої кампанії 2007 року мав такий вигляд (%):

1. Телебачення    – 27.5

2. Радіо     – 17.9

3. Газети, журнали    – 20.1

4. Безпосередні зустрічі
кандидатів з виборцями    – 15.7

5. Рекламні щити (бігборди)   – 5.0

6. Інтернет     – 4.9

7. Буклети, листівки    – 3.9

8. Партійна символіка та тексти
(прапори, транспаранти, пакети,
футболки, кепки та ін.)   – 3.1

9. Книги, брошури    – 1.0

10. Мобільні телефони
(СМС-повідомлення)   – 0.6

11. Гучномовці (радіомашини)   – 0.3.

Отже, за умови використання пропорційної виборчої системи лише кожен сьомий виборець вважає ефективними безпосередні зустрічі з кандидатами в народні депутати.

Ясна річ, у мажоритарних округах особистісний чинник відігравав важливішу роль.

Найефективнішими засобами політичної комунікації, на думку більшості учасників опитування (65.5%), залишаються традиційні мас-медіа (телебачення, радіо, газети та журнали).

Лише 5% респондентів вважають політичну рекламу на бігбордах виправданою з пропагандистської та з фінансової точки зору.

Натомість приблизно стільки ж респондентів (4.9%) стверджує, що політична комунікація в Інтернеті є виправданою й ефективною. Але зіставлення цін на розміщення політичної інформації на рекламних щитах і веб-сайтах розставляє всі крапки над «ї»: політична реклама в Інтернеті на кілька порядків дешевша.

Не приносять особливої користі й буклети, листівки (3.9%), прапори, транспаранти, пакети, футболки, кепки (3.1%), політичні СМС-повідомлення (0.6%) й агітаційні автомобілі (0.3%). Швидше за все, це є зручним способом звітування перед спонсорами.

Пропорційний «кіт у мішку»

На виборах 2006 року українські громадяни вже мали не досить вдалий досвід «партійного» голосування за «кота в мішку». На жаль, у 2007-му правляча політична еліта знову обмежила виборців в їхніх правах на рівний доступ до політичної інформації щодо кандидатів у народні депутати. Але й виборці не вельми прагнули (з яких причин — окрема тема) отримувати всю необхідну для повноцінного та раціонального вибору інформацію.

Зокрема, дослідження показали: лише третина виборців проглянула всі списки кандидатів у народні депутати (35.0%). Приблизно стільки ж громадян продивилися перші 20—100 прізвищ у блокових/партійних списках кандидатів. А понад 41.0% — взагалі дивилися лише на перші п’ятірки і десятки. Це дає підстави стверджувати, що на позачергових виборах 2007 року до Верховної Ради понад 41.0% виборців фактично проголосували за чергових «котів у мішку»!

Отже, до складу Верховної Ради входять 450 депутатів. Згадані вище 41.0% громадян ознайомилися не більше, ніж з 10-ма прізвищами кандидатів у депутати в кожному передвиборному списку.

Помноживши ці 10 перших прізвищ на 5 (кількість блоків і партій, котрі подолали кваліфікаційний 3-відсотковий бар’єр), ми отримаємо сумні цифри: 41.0% громадян провели до парламенту 400 осіб (88.9%) із невідомими цим громадянам прізвищами!

І чим тоді краща «багатокандидатна» пропорційна демократія від «однокандидатної» тоталітарної демократії?..

Про читачів партійних програм

Списки кандидатів — справа серйозна та принципова. Проте, не менш вагомим чинником у процесі здійснення принципового політичного вибору є ознайомлення із змістом політичних програм партій і блоків. Саме тому ми й запитали в респондентів: як вони дізнавалися про основні програмні засади передвиборних програм?

У відповідь учасники нашого опитування склали такий рейтинг інформаційних джерел:

1. Довідалися з виступів кандидатів
у депутати з мас-медіа   – 19.2

2. Прочитали ті програми, які
привернули увагу    – 16.7

3. Довідалися з виступів журналістів
і політологів    – 16.4

4. Прочитали програми тих, хто мав
найбільші шанси    – 15.0

5. Довідалися від кандидатів у депутати
під час безпосередніх  зустрічей  – 14.4

6. Не витрачали на це часу   – 5.4

7. Прочитали програми всіх партій
і блоків     – 5.2

8. Дізналися від рідних, друзів,
сусідів, колег    – 4.7.

Таким чином, програми всіх партій і блоків прочитали лише 5.2% виборців. Приблизно стільки ж (5.4%) не читали їх взагалі. Частково ознайомилися з передвиборними програмами 31.7% виборців.

Виходить, понад третину виборців (35.9%) дізнавалися про зміст передвиборних програм завдяки посередництву мас-медіа. Така ось вага політичної комунікації.

Гендерний зріз цього рейтингу джерел політичної інформації показав, що жінки (21.3%) більше звертали увагу на виступи кандидатів у народні депутати в мас-медіа, ніж чоловіки (17.1%). Стосовно інших каналів надходження інформації про зміст передвиборних програм, то там погляди чоловіків і жінок не мали статистично вагомих розбіжностей.

Проте нами були зафіксовані певні регіональні відмінності в оцінці каналів отримання політичної інформації виборцями (змісту передвиборних програм) на позачергових виборах 2007 року.

Наприклад, жителі східних областей (10.5%) більше, ніж представники центру (5.5%), півдня (4.5%) і заходу (2.1%) читали програми всіх партій і блоків. Між іншим, ту саму тенденцію продемонстрували українці-східняки, відповідаючи: «Не витрачатиму на це часу» (13.0%). Представники півдня (4.0%), центру (3.8%) і заходу (3.4%) в цьому питання були значно свідомішими (або менш підготовленими в політичному плані).

І ще одна перша позиція громадян зі сходу, котрі більшою мірою отримували інформацію про зміст передвиборних програм від рідних, друзів, знайомих (14.4%), ніж західняки (3.6%), мешканці півдня (2.5%) та центру (1.7%).

У цьому зв’язку досить показово те, що українці зі сходу (5.4%) значно меншою мірою отримували згадану інформацію від безпосередніх виступів кандидатів у народні депутати, ніж виборці на заході (18.2%), півдні (13.0%) та в центрі (16.2%).

Таку само тенденцію виявлено і в отриманні виборцями інформації про програми партій та блоків з виступів політологів і журналістів. Від цих осіб–тлумачів політичної інформації довідувалися про зміст передвиборних програм більше громадян на заході (18.6%) та в центрі (18.4%), ніж на півдні (13.0%) та сході (10.8%).

Водночас, на півдні (20.5%), заході (18.6%) та в центрі (18.6%) країни більшою мірою, ніж на сході (10.5%), читали передвиборні програми тих партій і блоків, котрі привернули увагу наших респондентів.

* * *

Отримана нами інформація дала підстави для висновків про фрагментарну політичну обізнаність. Отже, було створено об’єктивні та суб’єктивні умови для подальшої міфологізації політичної свідомості сучасного українського суспільства й маніпуляцій громадською думкою в інтересах правлячої політичної еліти.

У цьому зв’язку, на наше переконання, з метою відновлення симетричних політичних комунікацій між політиками й виборцями, вирівнювання політичного та соціального представництва різних регіонів і соціально-демографічних, етнічних, конфесійних та інших груп українського суспільства у вищому законодавчому органі країни варто було б повернутися до мажоритарної або мажоритарно-пропорційної виборчої системи.

Автори: Валерій БЕБИК, Наталія ТРАЧ