передплата Українською | In English

№15, серпень 2008

Об’єднавчий потенціал української мови як державної

Поділитися:

Протистояння між російською та українською мовами посилюється під час проведення виборчих кампаній, зокрема й виборів до Верховної Ради 1998, 2002, 2006, 2007 років, а також президентських змагань 1999, 2004 років. Після подій президентської кампанії 2004-го прірва на шляху до об’єднання української нації збільшилася, а місцеві держадміністрації Півдня й Сходу в 2006 році зробили її майже нездоланною. Вони вкотре запровадили російську мову як регіональну, мотивуючи це тим, що права росіян і їхню мову в Україні пригноблюють, а області українізують.

Але факти свідчать про інше: нині в Україні успішно реалізовують етнічну ідентичність та право на участь росіян у громадському житті товариства «Русь», «Русское собрание», «Київська Русь», «Русский клуб», найполітизованіша організація росіян — Російський Рух України (1999 рік), яка створена для трансформування російського питання у чинник суспільного життя України. За даними кандидата історичних наук О. Кривицької, нині в Україні діє понад 30 російських театрів; фонди бібліотек налічують 440 млн. примірників російською мовою, що становить 55 відсотків загального фонду бібліотек України, а у 2002 році російською мовою видано 3016 книг [2].

Свої мовні й культурні права забезпечують національні меншини України. Більше того, факти, наведені у монографії кандидатом філософських наук Л. Лойко, свідчать, що Україна є єдиною країною в світі, де національні меншини можуть здобувати повну середню освіту рідною мовою, для них також відкривають у школах клас із рідною мовою викладання за наявності 5 учнів, тоді як у більшості європейських країн держава зобов’язується забезпечувати лише початкову освіту [3].

Такі права національним меншинам України дають Закон «Про мови в Українській РСР», Конституція, а також ратифікація Європейської хартії 2003 року. Водночас вони повинні вивчати й опановувати українську мову і культуру, історію України, соціологію й філософію українською мовою, що необхідно запроваджувати, як вважають окремі політичні сили України, у навчальних закладах обережно, щоб не викликати збурення з боку етносів. Схожі міркування щодо цієї проблеми має доктор політичних наук, професор, завідувачка кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Європейського університету І. Оніщенко, яка вважає, що «...держава має не українізувати росіянина, єврея або поляка — це не призведе ні до чого іншого, окрім протистояння, а забезпечити можливість вільного розвитку всіх етносів зі спільною ідеєю будівництва нової нації...» [6].

Кожна національна меншина в Україні вивчає свою рідну мову і розвиває свою культуру, але українську мову як державну повинні вивчати й знати всі українці, бо інший шлях може призвести до мовно-політичного протистояння. Головна роль в Українській державі належить мові титульної нації — українській. Схожу думку про це має  вчений-філолог Л. Масенко: функціонувати як державна має одна мова корінного й найчисленнішого етносу, що цілком відповідає загальноприйнятій світовій практиці побудови національної держави, оскільки мова належить до головних чинників консолідації населення в межах своєї країни. Функціонування в одній країні двох офіційно закріплених мов порушує мовно-культурну та національну єдність її мешканців, що стає джерелом постійного конфлікту між різномовними частинами населення й дестабілізації суспільного життя. Врешті-решт, це може призвести до розпаду єдиної держави на частини за мовною ознакою [4]. Отже, російська мова і культура в Україні має цілком достатньо можливостей, мовні права російської національної меншини не порушуються, радше навпаки, бо на Півдні й Сході України, які зорієнтовані на Росію, скорочується вживання української мови як державної.

Так, облдержадміністрації впевнені, що діють у рамках Основного Закону, який надає їм право вільно користуватися будь-якою мовою, і Європейської хартії 2003 року, яку український законодавець спрямував на захист мов національних меншин: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, угорської, молдавської, словацької, німецької, польської, румунської, а згодом вірменської, караїмської, ромської і мови кримчаків. Повну ратифікацію Україною Європейської хартії 2003 року певні політичні сили спробували використати, застосовуючи її новели у своїх корисливих, кон’юнктурних цілях й граючи на струнах деконсолідації держави. Деякі політики згодні змінити свою ідеологію, перейти з однієї політичної партії до іншої, запровадити в Україні не одну, а кілька державних мов, щоб тільки зберегти свою владу або наблизитися до неї. Лідери лівих політичних сил вважають, що в Україні, крім державної української, статус офіційних повинні мати російська та англійська мови. Якщо запровадити, крім державної української, ще дві державні мови, то після цього вже не знайдеться місця мові титульної нації. Російська еліта в нас уже зробила ставку на утвердження російських культурних цінностей та дискримінацію української мови й культури. І це відбувається тоді, коли в державі російською мовою володіють 74 відсотки українців, а в східних та південних регіонах мешкають понад 54 відсотки усіх росіян — громадян України. Звісно, за таких умов не йдеться про розвиток української, мови титульної нації, і це ще більше роз’єднає Україну за мовною ознакою. Отже, українська патріотична еліта як об’єднавчий потенціал нації має захищати рідну мову й культуру.

Проте політика проросійських політичних сил, спрямована на захист саме російської мови в нашій країні, загальмувала вивчення дисциплін суспільно-гуманітарного циклу у закладах освіти українською мовою. Так, безпідставно скорочено кількість годин на вивчення «Історії України», «Соціології», «Політології», «Філософії», «Української мови», «Ділової української мови», «Української та зарубіжної культури» тощо, а також вилучено окремі курси з навчальних планів. Слід констатувати, що вже в другій половині 90-х років XX століття в окремих вищих навчальних закладах України необґрунтовано вилучали з навчальних планів гуманітарні дисципліни, скорочували кількість навчальних годин. Така тенденція мала загрозливий характер і рік у рік посилювалася.

Наприклад, у Вінницькому державному сільськогосподарському інституті вивчення дисципліни «Ділова українська мова» (36 годин) було передбачено на першому курсі і завершувалося заліком. Водночас у Вінницькому державному технічному університеті вивчення цієї дисципліни передбачалося упродовж трьох років (72 години) і завершувалося складанням державного іспиту. У Луганському аграрному університеті протягом 1997—1999 років майже вдвічі зменшили кількість викладання «Ділової української мови», а іспит замінили заліком. 1993 року на вивчення «Історії України», «Української літератури», «Народознавства» у вузах відводили 460 годин, а вже 1996-го — 432 години, що становило 92 відсотки від планованого, у 1997 році — 180 годин, або 38,5 відсотка. Так, «Історію України»  читали в обсязі 120 годин та 60 годин виділяли на спецкурси. Стільки ж годин передбачалося на вивчення «Української та зарубіжної культури». Перше, не дуже помітне, скорочення кількості годин було зафіксовано 1995 року
(432 години, 92% від рівня 1993 року). У 1997 році вивчення «Історії України» та «Української й зарубіжної культури» скоротилося до 72 годин, «Ділової української мови» — до 36. Порівняно з 1993 роком кількість годин на ці предмети скоротилася на 38,5 відсотка. В результаті спочатку державний іспит з «Ділової української мови» було замінено заліком, а згодом він же витіснив іспит із курсу «Історія української та зарубіжної культури». В окремих ВНЗ «Ділову українську мову» викладали факультативно [7].

Зокрема, у Запорізькому й Донецькому університетах за вказівкою фахових рад було також зменшено кількість годин на вивчення української мови і замість державного іспиту запропоновано залік. Навчальна література, яка надходила до бібліотек університетів, не відповідала вимогам вищої школи, й тому викладачі не рекомендували її як основну для студентів [5].

Слід зосередити увагу й на іншому аспекті якості забезпечення суспільно-гуманітарного напряму навчальною та навчально-методичною україномовною літературою. Так, із переведенням навчального процесу освітніх закладів України на мову державну катастрофічно не вистачало підручників, посібників, довідників, словників, а також навчально-методичної літератури. Свідченням цього може бути такий факт: протягом 1991—1997 років було видано загалом 152 україномовні навчально-методичні посібники, відчувався дефіцит прикладних програм. Так, у Донбаському гірничо-металургійному інституті взагалі не було програм із гуманітарних дисциплін. Недостатньо забезпечувалися (на 46—66%) семінарські та практичні заняття з курсів «Ділова українська мова» та «Світова й українська культура». І тільки з часом ситуація почала поліпшуватися: суспільно-гуманітарний напрям було забезпечено у 2005 році навчально-методичною літературою на 89 відсотків, а у 2006-му — на 91.

Усі ці проблеми створювали штучно, щоб загальмувати в зародку гуманітарний розвиток держави, який було затверджено у грудні 1995 року Міносвіти спеціальним документом «Концептуальні засади гуманітарної освіти в Україні».

Щоб виправити ситуацію в гуманітарній сфері, відомий учений-педагог В. Андрущенко пропонує запровадити для випускників усіх вузів комплексний державний іспит з основ гуманітарних наук, зокрема з історії України, філософії, політології та економіки, бо гуманітарна наука, на його глибоке переконання, є основою мудрості людини, її духовною привабливістю. Він упевнений, що освіта не повинна залежати  від політики та ідеології [1].

Отже, об’єднавчим чинником мало б стати стовідсоткове використання української мови як державної насамперед в освіті, повсякденному житті, побуті, транспорті, на роботі, у спорті, під час виконання державних обов’язків, у навчанні тощо. Це було б позитивним прикладом в об’єднавчому процесі нації, де важливе місце належало б українській мові, яка в статусі державної надала можливість українському народові згуртуватися й створити на початку 90-х років минулого століття самостійну державу.

Щоб поліпшити ситуацію в державі, Президент України 11 січня 2008 року видав Указ № 12 «Про підготовку та проведення Всеукраїнського форуму інтелігенції». Згідно з ним за участю представників гуманітарної сфери 12 березня 2008 року було проведено громадські слухання щодо стану гуманітарного розвитку регіонів України. Організувало їх Головне управління освіти і науки виконавчого органу Київської міської державної адміністрації. Було розроблено Концепцію гуманітарного розвитку України, яка ставить мету: обґрунтувати соціально-культурні засади гуманітарного розвитку України як необхідної передумови формування гармонійно розвиненої людини, яка може цілковито реалізувати свій потенціал. Так, у системі мовно-гуманітарного розвитку України, а також у  процесі єднання українського суспільства за 16 років незалежності відбулися лише незначні зміни, бо половина населення України залишилася російськомовною, що перешкоджає мовній і культурній консолідації не лише титульного етносу, а й усього суспільства. Титульний етнос весь час залишався розколотим за мовною, культурною і політико-ідеологічною ознаками, про що свідчать такі цифри: загалом по Україні у 2006 році українську мову вважали рідною 62,3 відсотка громадян, а спілкувалися нею вдома переважно 38; російську визнавали рідною 36,4 відсотка, а спілкувалися — 39,2 [8].

Отже, доходимо висновку, що українська мова може досягти нових успіхів в об’єднанні українського суспільства тоді, коли стане популярною у середовищі українців Заходу й Центру, Півдня й Сходу, а гуманітарний розвиток держави цілковито відповідатиме українським і світовим стандартам. Проте нині державна еліта неспроможна об’єднати українське суспільство в єдину політичну націю, бо переважна її частина була і є непатріотичною й думає лише про те, як їй довше утриматися при владі, а опозиційна — як швидше здобути владу, і зовсім неважливо, якою ціною. Нині окремі владні структури часто є активними учасниками, а подеколи спостерігачами того, як у регіонах держави дискредитується українська мова й культура. А держслужбовці, у свою чергу, займають в основному очікувальну позицію щодо мовно-політичного протистояння і вдають, що нічого особливого не відбувається. Забезпечити  зміни – обов’язок патріотичної української еліти, сильного і рішучого Президента України як гаранта Конституції.

Необхідно створити Державний комітет захисту української мови в Україні; проголосити курс на національне відродження, щоб Україна стала державою з високим рівнем культури, а також мовної та етнічної поведінки; забезпечити мовні права корінної української нації, щоб досягти європейських стандартів у її стосунках з усіма національними меншинами й у такий спосіб створити єдину сильну політичну націю, яку об’єднувала б авторитетна українська мова як державна. Було б бажано, щоб ідеї щодо гуманітарного розвитку України, висловлені авторитетними особами 12 березня 2008 року в Києві на громадських слуханнях «Стан та перспективи гуманітарного розвитку м. Києва», не залишилися черговою декларацією, а були почуті, вивчені, проаналізовані відповідними посадовцями, а також утілені в життя і зробили свій внесок у консолідацію української політичної нації.


Джерела

1. Андрущенко В. Роздуми про освіту: Статті, нариси, інтерв’ю. — К.: Знання України, 2004. — С. 105—220.

2. Кривицька О. Регіональні модифікації полікультурних відмінностей України. Наукові записки / Курасівські читання. — 2005. — К.: ІПіЕНД, 2006. — С. 256—258 / Сер. «Політологія і етнологія». — Вип. 30, кн. 1.

3. Лойко Л. Громадські організації етнічних меншин України: природа, легітимність, діяльність: Монографія. — К.: ПЦ «Фоліант», 2005. — С. 382.

4. Масенко Л. Річ не просто в мовній проблемі. Річ у тенденції до розпаду єдиної держави за мовною ознакою // Віче. — 2003. — № 4. — С. 56.

5. Наєнко М. Державна мова в українських університетах // Освіта України. — 2000. — № 23—24. — С. 4.

6. Оніщенко І. Етнополітологія в Україні: здобутки, проблеми, перспективи. Матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конф., 27—28 вересня 2003 р. — К.: Світогляд, 2004. — С. 158.

7. Погрібний А. Державна мова і вища школа в сучасній Україні // Освіта. – 1999. — 28 квітня — 5 травня; 12—19 травня; 26 травня.

8. Україна: політична історія ХХ — початок ХХІ ст. / Редрада: В. М. Литвин (голова) та ін. — К.: Парла-
ментське видавництво, 2007. —
С. 982—983.

Автор: Світлана САВОЙСЬКА

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №4/2016 №4
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Уряд перепризначив голову Держаудитслужби на новий 5-річний термін Сьогодні, 19 квітня

Глава МЗС Латвії за те, щоб знову заявити про перспективу членства в НАТО для України Сьогодні, 19 квітня

Від завтра, 19 квітня, розпочнеться прийом заявок на отримання "карантинних" 8 тисяч Вчора, 18 квітня

Посол закликав Німеччину допомогти Україні якнайшвидше вступити в НАТО Вчора, 18 квітня

"Укрнафта" за минулий рік отримала чистий прибуток у 4,3 мільярда 17 квітня

Росія пригрозила депортувати 150 тисяч нелегальних мігрантів з України 16 квітня

Новини 16 квітня: продаж Приватбанку, акції Tesla та Facebook на українській біржі 16 квітня

Зеленський розповів про підсумки переговорів із Макроном та Меркель 16 квітня

ЄС аналізує ситуацію з обмеженням Росією свободи судноплавства біля Криму 16 квітня

Прокуратура і фіскали проводять 85 обшуків в учасників конвертцентрів 16 квітня