Життя і смерть за кольором шкіри

Ринок на Шулявці. Місце, куди приходять у пошуках дешевого одягу та нових жертв. Це маленька інтернаціональна країна, яка мало не щодня втрачає своїх побратимів. Чим живе Шулявка, погодився розповісти колишній студент, а нині продавець одягу 34-річний Даніель із Гани.

«Вам за який період? За останній місяць чи попередній?» — запитує він мене. «Взагалі.., — я наче не була готова до такого запитання, — невже їх так багато?». «Більш ніж досить! Конго, Ангола, Кенія, Палестина, Гвінея… За 15 років проживання в Україні я достатньо побачив насильства над нашими братами. І в більшості випадків злочини не розкривають. Часто навіть не порушують кримінальної справи. «Нещасний випадок» — поширене пояснення вбивства».

Атула
Демократична Республіка Конго
9 травня 2008 року загинув.
Зйомка моб. телефоном 9:58
Вул. Гарматна, поблизу магазину будматеріалів «Олді»

За офіційною версією, знепритомнів і вдарився головою об металеву трубу, що й спричинило смерть. Однак розташування труби й ті травми голови, що їх дістав загиблий, дають підстави його близьким сумніватися у вірогідності такого перебігу подій. Усі документи та цінні речі залишилися на місці, що заперечує версію про напад з метою пограбування. Поруч із тілом була коробка з цигарками. За припущенням друзів, Атула саме збирався пригостити цигарками свою «компанію» за мить до власної смерті, адже в колі наших іноземних гостей запитання «цигарки не знайдеться?» звучить фатально. «Це як попередження про смерть», — пояснює мій співрозмовник. «Власне, з цієї сакраментальної фрази найчастіше починають свій «обряд» мисливці за нашими головами». «Так, звичайно, ми майже всі через це проходили», — підтверджують його слова ті, хто зібрався навколо.
«Як добре, що я не палю», — наче пожартував один із них.

«Даніель, а яка ваша історія? Чи були випадки брутального поводження на грунті расизму з вами?» — запитую я. «Звичайно, бо давно тут живу. Два місяці тому мав пригоду. Коли виходив з магазину «Сільпо», що на Шулявці, до мене підійшли троє і вдарили предметом, схожим на молоток, по обличчю. Я ж зазвичай ношу із собою кишеньковий газовий балончик, та не завжди вдається ним скористатися. Вони втекли. Свідків немає. Справу не розкрито.

А яка наша провина? Те, що ми не українці? Та нам не лише від українців дістається! От, наприклад, три місяці тому на мого товариша з Нігерії напали «скінхеди» з Москви. Троє товстунів у характерному для їхнього кола вбранні з бритими головами підійшли зненацька й штрикнули ножем. Товариш доволі спортивної статури, тож зміг ножа відібрати, а натомість отримав по голові. Півтора місяця в лікарні — така плата за колір шкіри. У нього ж дружина, до речі, українка та двоє синів… А ледь не загинув від рук росіян, котрі тут є теж іноземцями!»

Його землякові, колишньому студентові Сімферопольського державного університету, пощастило менше. Точніше, не пощастило зовсім. 30 травня 2000 року близько 19-ї години, коли, повертаючись додому, виходив із тролейбуса, на нього напали невідомі. Від поранень він одразу ж помер. Тіло досі знаходиться в морзі: виникли певні труднощі з передачею на батьківщину. Справу не розкрито.

«А що робите ви, аби донести до влади ваші проблеми? І чи чують вас?». «Звісно, робимо. Говоримо — ні, кричимо! Але ж нас не завжди чують. Ми ходили на зйомку передачі «Свобода слова», присвяченої «Євро-2012» та проблемам расизму в Україні. Привели тих, хто постраждав, принесли знімки тих, хто загинув. Розповіли свої історії, просили допомоги. Але ідея самої передачі була іншою. Сильні світу цього замовчують факти систематичного нападу на іноземців, переконуючи, що проблеми не існує. І коли ми побачили версію для ефіру,  відредаговану й прикрашену, здалося, що нас там і не було! Наче нас узагалі не існує!

Та ми ще не втратили надії. Ганна Герман нам пообіцяла, що Юрій Луценко особисто займеться розв’язанням нашої проблеми. Сподіваюсь, вони з цим не зволікатимуть. «Євро-2012» — серйозний тест для країни, котра не може захистити своїх іноземних гостей».

Ми попрощалися з Даніелем. Він повернувся до роботи, а на мене чекала ще одна зустріч. «Хочете познайомитися з братом Музаффара? — запитав хтось із присутніх. — Він сьогодні тут».

Музаффар
Палестинська автономія
19 червня 2008 року загинув

Ми пройшли декілька рядів із одягом і зупинилися біля високого худорлявого чоловіка. Мій супутник пояснив йому, хто я, і за кілька секунд вагань Арафат (брат загиблого) поглянув на мене. Не потрібно було запитувати, як він почувається, адже те, що його з’їдає горе, помітно одразу.

«Це сталося на вулиці Антонова, біля будинку № 10», — не чекаючи на мої запитання, розпочав Арафат. Уявляю, скільки разів йому довелося це повторювати. «Як ви про це дізналися?» — все ж запитую я. «Мені зателефонували й повідомили, що мій брат загинув унаслідок відкритої черепно-мозкової травми. Ось фото». І він простягає знімок, від якого в мене мало не підкосилися ноги. «Але для публікації, мабуть, краще живого», — дає мені інше фото, на якому 28-річний молодий і здоровий чоловік у день народження, за дев’ять днів до смерті. «Ми подали заяву до міліції та написали листа до Міністерства закордонних справ. Я більше нічого не знаю», — стримано завершує наш діалог Арафат. Розумію, що не варто продовжувати цю нелегку для нього розмову.

Арафат, як і багато інших об’єднаних одним горем людей, шукає справедливості й вірить: вона є. Тому чекає на підтримку з боку правоохоронців, адже їхній прямий обов’язок — охороняти. Є й ті, хто не вірить. Кого, як Еміра з Туреччини, б’ють на очах у тих само правоохоронців. Він студент Київського університету економіки та права «КРОК». Два місяці тому на нього та його друзів напала група молодиків у центрі міста, поблизу «Арена-Сіті». О шостій вечора, на очах натовпу та міліції, їм довелося відбиватися самотужки. «Ремінь від моїх джинсів та ноги мене врятували. А ваша міліція з нас лише глузувала», — каже Емір. Прикро, але мені немає чим йому заперечити. Немає й чим переконати, що до міліції все одно треба йти. І говорити про це, і відстоювати своє право на життя.

Автор: Ольга ПРОКОПЧУК