передплата Українською | In English

№15, серпень 2008

Право міжнародної безпеки

Поділитися:

Питання про війну і мир є корінним у сучасних міжнародних відносинах. Проблема забезпечення міжнародної безпеки в широкому її розумінні — це проблема забезпечення миру й запобігання війні [4, с. 305]. Сучасне міжнародне право, що є правом миру, покликано служити цій меті.

Прагнення держав забезпечити стабільний мир на землі залежить насамперед від зовнішньої політики й безумовного виконання принципів і норм сучасного міжнародного права. Об’єктивна потреба їхнього співробітництва в питаннях забезпечення миру зумовила процес формування й функціонування нової галузі загального міжнародного права — права міжнародної безпеки [3, с. 299].

Слід мати на увазі зміни в об’єкті правового регулювання, що відбулися останніми роками. Сьогодні поряд із небезпекою міждержавних конфліктів, що зберігається, дедалі серйознішою стає загроза конфліктів внутрішньодержавних, породжуваних міжнаціональними, міжетнічними й міжрелігійними суперечностями.

У наш час тема безпеки дуже актуальна. І зрозуміло, чому. У сучасну епоху постійних воєнних конфліктів потрібен механізм їхнього врегулювання, а особливо запобігання. Колишній Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос Галі зазначав, що без миру не може бути розвитку й у суспільстві назріватиме конфлікт. А без демократії неможливо досягти  істотного розвитку; за відсутності розвитку мир не може зберігатися протягом тривалого часу [1, с. 1].

Право міжнародної безпеки являє собою систему принципів і норм, що регулюють військово-політичні відносини держав і інших суб’єктів міжнародного права з метою запобігання застосуванню військової сили в міжнародних відносинах, обмеження й скорочення озброєнь [5, с. 431].

 Цілком чітко визначилися головні, основоположні реальності у сфері міжнародної безпеки та міждержавних відносин. Серед них, зокрема, такі:

1. Ідеологічна й класова боротьба не можуть лежати в основі мирних міждержавних відносин.

2. Ядерна війна не може бути засобом досягнення політичних, економічних, ідеологічних і будь-яких інших цілей. Тому існують договори про заборону ядерної зброї та зброї масового знищення.

3. Міжнародна безпека має всеосяжний характер. Тобто стосується багатьох питань і сфер громадського життя.

4. Міжнародна безпека неподільна. Не можна будувати безпеку однієї держави за рахунок безпеки іншої. Не можна допускати гонку озброєнь.

5. Неабияк зросла миротворча роль ООН у боротьбі за безпеку.

Реальності сучасного світу й інші чинники свідчать, з одного боку, про багатогранність і всеосяжний характер міжнародної безпеки, а з другого — про нерозривний зв’язок безпеки кожної держави з безпекою всієї міжнародної спільноти, а також між безпекою та розвитком [6, с. 333—335].

Міжнародне право спирається на загальні принципи цієї галузі, й особливо на такі: незастосування сили або погрози силою; мирного розв’язання суперечок; територіальної цілісності й непорушності кордонів. А також на низку таких, як принцип рівності й однакової безпеки; незавдавання шкоди тощо.

Право міжнародної безпеки має одну особливість: його принципи під час регулювання міжнародних відносин тісно переплітаються з принципами та нормами решти галузей міжнародного права й, отже, утворюють вторинну структуру, що обслуговує, по суті, всю систему сучасного міжнародного права. Тобто право міжнародної безпеки є комплексною галуззю сучасного міжнародного права.

 Основним джерелом, що регламентує міжнародно-правові способи й засоби забезпечення миру, є Статут ООН (гл. I, гл. VI, гл. VII). Підтримувати міжнародний мир і безпеку, вживаючи ефективних колективних заходів, — головна мета Організації Об’єднаних Націй [2, с. 3].

Ухвалені в рамках ООН резолюції Генеральної Асамблеї, що містять принципово нові нормативні положення й орієнтовані на конкретизацію приписів Статуту, також можна віднести до категорії джерел права міжнародної безпеки. Наприклад, «Про незастосування сили в міжнародних відносинах і заборону навічно застосування ядерної зброї» (1972 р.) або «Визначення агресії» (1974 р.).

Важливе місце в комплексі джерел права міжнародної безпеки посідають взаємопов’язані багатосторонні й двосторонні договори. Вони поділяються на 4 групи:

1. Договори, що стримують гонку ядерних озброєнь у просторовому сенсі: про Антарктику (1959 р.); про нерозповсюдження ядерної зброї (1968 р.); про без’ядерну зону в південній частині Тихого океану (1985 р.) та інші.

2. Договори, що обмежують нарощування озброєнь у кількісному та якісному сенсах: про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі та під водою (1963 р.); про всеосяжну заборону випробувань ядерної зброї (1996 р.); Договір між РФ і США про подальше скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (1993 р.).

3. Договори, що забороняють виробництво певних видів зброї й зобов’язують їх знищити: Конвенція про заборону розробки, виробництва та застосування хімічної зброї та її знищення (1993 р.), Договір між СРСР і США про ліквідацію їхніх ракет середньої та меншої дальності (1987 р.).

4. Договори, розраховані на запобігання випадковому (несанкціонованому) виникненню війни: Угода про лінії прямого зв’язку між СРСР і США (1963, 1971 рр.) та інші.

Особливої уваги заслуговують документи, ухвалені в рамках НБСЄ [5, с. 431—433].

Міжнародне право розв’язує проблеми загрози миру й розробляє для цього арсенал конкретних засобів. Це сукупність правових та інших методів, спрямованих на збереження миру й запобігання збройним конфліктам і застосовуваних державами індивідуально або колективно.

 До них можна віднести мирні засоби розв’язання суперечок, роззброєння, заходи із запобігання ядерній війні й раптовому нападу, колективну безпеку, неприєднання й нейтралітет, заходи з припинення актів агресії, самооборону, нейтралізацію та демілітаризацію окремих територій, ліквідацію іноземних військових баз тощо. Усі ці засоби є міжнародно-правовими, бо регламентовані договорами й втілюються в життя на основі принципів і норм сучасного міжнародного права. Серед таких договорів — Угода між СРСР і США про запобігання ядерній війні, підписана 22 червня 1973 року [2, с. 715]. Згідно з цим документом метою політики обох країн є «усунення небезпеки ядерної війни й застосування ядерної зброї, запобігання виникненню ситуацій, що можуть спричинити небезпечне загострення їхніх відносин, запобігання військовим конфронтаціям...» [4, с. 307].

Для забезпечення міжнародної безпеки найважливішим є створення системи колективної безпеки на універсальній і регіональній основах. А також заходи для досягнення загального роззброєння. Саме вони забезпечують рівну й загальну безпеку.

Колективна безпека являє собою систему спільних дій усіх держав світу або певного географічного регіону для запобігання й усунення загрози миру й придушення актів агресії чи інших порушень миру [3, с. 303—304].

Загальна зацікавленість держав у колективних діях для забезпечення безпеки цілком природна. Адже будь-який конфлікт усередині одної країни може «перекинутися» на територію іншої, а локальний конфлікт — перерости у світову війну. Тому існують системи підтримання колективної безпеки. На сьогодні їх дві. Універсальна система колективної безпеки ґрунтується на нормах Статуту ООН і передбачає дії держав відповідно до рішень цієї організації. Уперше її було застосовано, коли різні за своєю ідеологією держави об’єдналися на основі спільної програми, утворивши антигітлерівську коаліцію. У післявоєнний період було створено всесвітню систему колективної безпеки у формі ООН. Її основне завдання — «позбавити прийдешні покоління від будь-яких лих і війни». Система колективних заходів, передбачена Статутом ООН, охоплює: заходи щодо заборони погрози силою або її застосування (п. 4 ст. 2), заходи з мирного розв’язання міжнародних суперечок (гл. VI), заходи з роззброєння (ст. 11, 26, 47), заходи щодо використання регіональних організацій безпеки (гл. VIII). тимчасові заходи з припинення порушень миру (ст. 40), примусові заходи безпеки без використання збройних сил (ст. 41) і з їх використанням (ст. 42) [5, с. 435—436].

Підтримання міжнародного миру й безпеки покладено на Генеральну Асамблею й Раду Безпеки ООН. Їхню компетенцію чітко розмежовано.

ООН здійснює операції з підтримання миру. Їхні завдання:

1. Розслідування інцидентів і проведення перемовин із конфліктуючими сторонами з метою їхнього примирення.

2. Перевірка дотримання домовленості про припинення вогню.

3. Сприяння підтриманню законності й правопорядку.

4. Надання гуманітарної допомоги.

5. Спостереження за ситуацією.

У всіх випадках під час проведення операцій мають суворо дотримуватися такі принципи:

1. Прийняття Радою Безпеки рішення про проведення операції, визначення її мандата й здійснення загального керівництва в разі згоди сторін у конфлікті на її проведення.

2. Добровільність надання військових контингентів державами-членами, прийнятними для сторін.

3. Фінансування міжнародною спільнотою.

4. Командування Генерального секретаря з наданням повноважень, що випливають із мандата, наданого Радою Безпеки.

5. Неупередженість сил і зведення до мінімуму (лише для самооборони) застосування військової сили [6, с. 342 — 343].

Регіональні системи колективної безпеки представлені організаціями на окремих континентах і в регіонах. ООН дозволяє діяльність таких організацій «за умови, що вона сумісна з цілями та принципами ООН». Прикладом регіональної організації є НАТО.

Слід окремо зупинитися на колективній безпеці в рамках СНД. Держави-учасниці відповідно до взятих зобов’язань мають підтримувати міжнародні мир і безпеку. У разі загрози миру відбуваються спільні консультації з метою її усунення.

Колективна безпека СНД будується на підставі норм Статуту ООН і Договору про колективну безпеку від 15 травня 1992 року. Цей договір має суто оборонний характер і відкритий для держав, що в ньому зацікавлені та його підтримують.

Рада глав держав СНД зобов’язана згідно з угодою від 20 березня 1992 року негайно інформувати НБСЄ та ОБСЄ про рішення проводити миротворчу діяльність.

Процес контролю над озброєннями та роззброєнням — ефективний інструмент забезпечення безпеки й стабільності. В умовах, коли контроль над озброєннями набув глобального характеру, серед пріоритетних — завдання ефективного запобігання розповсюдженню зброї масового знищення [3, с. 311].

Договори про заборону ядерних випробувань. 5 серпня 1963 року представники СРСР, США та Великої Британії підписали Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою. Він мав універсальний характер. Інший договір — про всеосяжну заборону ядерних випробувань — підписаний у червні 1996 року. У ст. I цього документа визначено основні зобов’язання: 1) заборона будь-яких вибухів; 2) неучасть у вибухах.

Для досягнення мети договору засновується Організація з його виконання (ст. II).

Договір про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року (універсальний). У ньому визначено позиції держав, що володіють і не володіють ядерною зброєю.

Договори про демілітаризацію окремих територіальних просторів: про Антарктику (1956 р.), про космос (1967 р.) та інші.

Договори про обмеження стратегічних озброєнь. Тут найважливішими є радянсько-американські двосторонні договори: про обмеження систем протиракетної оборони від 26 травня 1972 року й додатковий протокол до нього від 3 липня 1974 року, ОСО-1, ОСО-2, про ліквідацію ракет середньої й меншої дальності від 8 грудня 1987 року, Договір між РФ і США про подальше скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь від 3 січня 1993 року тощо.

Конвенції про заборону бактеріологічної й токсинної зброї: Женевський протокол 1925 року про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів, Конвенція про заборону розробки, виробництва й накопичення запасів бактеріологічної та токсинної зброї і про їхнє знищення (10 квітня 1972 року відкрита для підписання).

Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення й застосування хімічної зброї та про її знищення (відкрита для підписання в січні 1993 року).


Джерела

1. Международная безопасность и разоружение//Ежегодник СИПРИ 1994. —  М.,1994.

2. Международное право в документах. — М., 1982.

3. Международное право/Под ред. Г. В. Игнатенко. — М.,1995.

4. Международное право/Под ред. Г. И. Тункина. —  М.,1982.

5. Международное право/Под ред. Г. В. Игнатенко, О. И. Тиунова. — М., 1999.

6. Международное публичное право/Под. ред. К. А. Бекяшева. — М., 1999.

Автор: Емін Гашим оглу Гашимов

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Нардеп не задекларував будинок на Трухановому острові — Bihus.info Сьогодні, 23 жовтня

"Від заяви Зеленського залежить все": Тейлор засвідчив у справі імпічменту Трампу Сьогодні, 23 жовтня

Кабмін запровадив 2% мито на імпорт електроенергії з РФ — Герус Вчора, 22 жовтня

В Київській академії мистецтв викрили шахраїв. Збирали кошти на «батьківські фонди» Вчора, 22 жовтня

Ще один виробник сигарет відкликає 350 мільйонів сплаченого акцизу Вчора, 22 жовтня

СБУ затримала ексзаступника міністра економіки: підозрює у держзраді Вчора, 22 жовтня

Як Кравцов з компанією планують роздерибанити 100 млн доларів Вчора, 22 жовтня

В уряді озвучили консервативний та оптимістичний прогноз зростання ВВП у 2020 році Вчора, 22 жовтня

Євродепутат: Зеленський концентрує владу і це дуже страшно Вчора, 22 жовтня

Новини 21 жовтня: IPO Укрпошти, арешт рахунків "Укргазвидобування", місія МВФ Вчора, 22 жовтня