№14, липень 2008

Парадигма «нового регіоналізму» в Європейському Союзі

Сучасні загальносвітові політичні й економічні процеси створюють ефективний простір для генерації нових ідей, теорій і форм співпраці в різних сферах розвитку. Дослідницьке поле регіоналістики поширюється за рахунок нових парадигм і явищ під впливом актуальних тенденцій та викликів. Регіональні об’єднання різних рівнів набувають високого статусу, а питання регіонального розвитку посідають значне місце в порядку денному й нових програмах дій. Один зі світових політичних центрів впливу — Європейський Союз — упевнено крокує до «Європи регіонів».

Можна констатувати, що питання регіонального розвитку так чи інакше входять майже до всіх сфер життя європейської спільноти. Дальше посилення процесів регіоналізації в рамках ЄС, здається, не зазнає перешкод, а інтеграційна складова працює на прискорення цих процесів. «Новий регіоналізм» Європи вже сьогодні є поширеною парадигмою, що характеризує політику ЄС щодо розвитку власних регіонів, а також важливим чинником саморозвитку наднаціонального європейського об’єднання загалом. З огляду на це дедалі цікавішими для дослідження стають такі питання: що лежить в основі сучасної регіоналізації Європи? в чому полягають нові підходи до регіонального розвитку? чим вони відрізняються від попередніх?

У сучасній регіоналістиці є різні розуміння та тлумачення поняття регіонального розвитку. Кожне з них має право на існування з погляду політичної регіоналістики, економічної та соціальної регіональної політики, дослідження державотворення, історичного регіоналізму тощо. Розвиток регіону, приміром, розуміють як режим функціонування регіональної системи, який забезпечує позитивну динаміку параметрів рівня життя населення за рахунок стійкого й збалансованого відтворення соціального, господарського, ресурсного та екологічного потенціалів території [4, с. 601]. Регіональний розвиток (regional development), окрім того, визначають як: зміну структури регіонів або територіальних утворень усередині них (зазвичай ідеться про прогресивні зміни структури); ускладнення (ефективну позитивну зміну) регіональної системи. У цьому розумінні поняття регіонального розвитку є антонімічним до терміна деградації, тобто розвитку, пов’язаного з руйнацією, зниженням рівня тощо [1, с. 226]. Слід зазначити, що для розуміння процесів регіонального розвитку варто розмежовувати поняття «розвиток» і «зростання». Важливо також відокремлювати поняття «регіональний розвиток» від досить близьких понять господарського розвитку, економічного розвитку тощо. Так, економічний розвиток нерідко сприймається як процес створення більшої кількості підприємств, робочих місць, зростання добробуту. Однак часто зростання економічних показників призводить до погіршення деяких індикаторів регіонального розвитку, що характеризують екологічний, демографічний, соціальний стан регіону. У сучасному розумінні регіональний розвиток сприймається скоріше як зростання, але не так кількісне, а переважно якісне. Отже, йдеться про розвиток як процес, унаслідок котрого відбувається зміна якості чого-небудь, перехід від одного якісного стану до іншого — вищого [2, с. 1043].

Розвиток не заперечує зростання певних елементів структури, але стосовно регіонів будь-яке зростання окремих елементів має бути підпорядковане інтересам регіонального розвитку загалом. Невід’ємними складовими регіонального розвитку є сталість, збалансованість і соціальна орієнтація. Ідеї сталості, збалансованості й соціальної орієнтації зародились у західних концепціях регіонального розвитку 70-х років ХХ століття й характерні для регіональної політики, втіленням якої іноді були «благодійні» кроки з боку держави для зменшення диспропорцій між регіонами. Термін «сталість» узагалі характерний для теорії систем, а під сталістю власне регіональної соціально-економічної системи розуміють її здатність залишатися відносно незмінною, тобто зберігати структуру й функціональні особливості впродовж певного часового інтервалу всупереч будь-яким ендогенним і екзогенним подразникам [3, с. 25]. Збалансованість регіонального розвитку передбачає дотримання особливої для кожної регіональної системи пропорції складових її потенціалу, утворення елементів, яких бракує структурі регіону та подолання деструктивності інших складових, стимулювання внутрішньорегіональних і міжрегіональних зв’язків [4, с. 596]. Соціальна орієнтація регіонального розвитку пов’язана зі спрямованістю функціонування всіх підсистем на підвищення рівня та якості життя населення, індикаторами якого є динаміка регіонального рівня споживання соціальних благ, народжуваність і смертність, фізичне й духовне здоров’я населення, тривалість життя тощо [7, с. 28—29]. Для регіонального розвитку постсоціалістичних країн, й  зокрема України, характерним є поєднання ідей сталості, збалансованості та соціальної орієнтації. Цей факт не можна віднести ані до позитивних, ані до негативних. Однак  треба наголосити: таке базове поєднання не є достатнім для регіонального розвитку, що відповідав би новим викликам в умовах структурних змін. Саме тому в Україні, наприклад, до вже традиційних інструментів регіональної політики додається підтримка «полюсів зростання» тощо.

Виходячи з вітчизняного розуміння суті регіонального розвитку, в основі регіональної політики повинна бути ідея комплексного економічного й соціального розвитку регіону, котрий сприймається як зменшена модель держави зі своїм процесом відтворення. Тому основне значення в регіональному розвитку радянських держав надавали матеріальному виробництву, а пріоритетну роль відігравало будівництво нових підприємств та об’єктів інфраструктури. Не можна заперечувати ефективності такого підходу. Він частково зберігає свої позиції й нині, але відбувається його витіснення іншими теоріями та підходами.

Як уже зазначалося, швидкоплинність загальноцивілізаційних процесів загалом та європейських зокрема спричинює зміну теорій дослідження регіонального розвитку. Наука про регіони досить молода, хоча й має глибоке історичне коріння. Академічне дослідження регіонального розвитку та регіональної політики було розпочато в ХХ столітті, протягом якого різні теорії змінювали одна одну. Так, посткейнсіанська теорія суспільного добробуту передбачала державне регулювання міжрегіональних відмінностей шляхом стимулювання інвестицій та припливу приватного капіталу в слаборозвинені регіони, використовуючи при цьому субсидії, кредитні та податкові важелі. Неокласична теорія регіонального розвитку ґрунтується на ідеї про те, що вільний нерегульований ринок сам по собі усуває нерівність між регіонами, тому державі не варто обмежувати чи в інший спосіб регулювати стихійну дію ринкових сил. А в основі теорії незбалансованого регіонального розвитку — наприклад, ідея про те, що ринок без державного регулювання об’єктивно збільшує регіональні відмінності через циклічність у самоорганізації ринкових механізмів, які закріплюють високий рівень розвитку одних регіонів та низький рівень інших [5, с. 85—86]. Існують також й інші суспільні теорії регіонального розвитку, в основі яких — своє, відмінне, розуміння його суті та своя ієрархія пріоритетів управління цим розвитком, чи то економічних і політичних, чи то регіональних або загальнодержавних.

Так чи інакше, більшість теорій регіонального розвитку традиційно пов’язують регіональне зростання з ефективним державним управлінням. Нині дуже актуальним є посилення концепції саморозвитку регіонів, що, на нашу думку, найбільш відповідає тенденціям та викликам, з якими стикаються сучасні розвинені держави. В її основі — розвиток регіонів, який відбувається з урахуванням їхніх особливостей та інтересів за передачі відповідальності за цей процес на місцеву владу. Ідея саморозвитку регіонів відповідає теорії регіонального розвитку, відомій як «новий регіоналізм», що сформувалася на рубежі ХХ—ХХІ століть і є характерною для всієї системи міжнародних відносин взагалі та об’єднаної Європи зокрема. Від самої появи у 90-х роках ХХ століття «новий регіоналізм» був здебільшого пов’язаний із посиленням внутрішньої та зовнішньої міжрегіональної співпраці [8, c. 68]. Явище «нового регіоналізму» є комплексним та багатовимірним. Він набуває різних форм під впливом глобалізації та економічної лібералізації. Крім того, неабияким чинником впливу на розвиток ідей «нового регіоналізму» є політичні сили в рамках самих регіонів. Річ у тім, що кожна національна політична сила при владі має власне бачення того, які чинники переважно зумовлюють регіональні диспропорції в межах держави. В умовах залученості більшості сучасних країн до загальносвітових процесів політичні сили тих чи інших держав можуть більше схилятися до ендогенних або екзогенних чинників впливу на регіональні розбіжності та, виходячи з цього, обирати ті чи інші політичні дії.

Прибічники теорії «нового регіоналізму» вважають, що регіональний розвиток повинен ґрунтуватися насамперед на внутрішньому потенціалі — місцевій економіці та перевагах міжсекторного виробництва з передачею значної частини владних повноважень регіональним органам [3, с. 140]. Традиційно в нас регіон порівнюють зі зменшеною моделлю держави зі своїм процесом відтворення, а основне значення в його розвитку надають матеріальному виробництву. Однак слід зазначити, що в розвинених державах характернішим стало розуміння регіону не як міні-держави, а як своєрідної багатопрофільної корпорації, що конкурує з іншими у сфері створення сприятливих умов для господарської діяльності. Активне будівництво нових підприємств та об’єктів інфраструктури перестало бути чинником успішного проведення регіональної політики й стимулювання місцевого розвитку. На зміну теоріям матеріального прогресу приходять нові закони — розвитку наукового, інформаційного та інноваційного потенціалів; диверсифікації фінансових ресурсів із зменшенням частки прямого державного фінансування; збільшення ролі регіональних і місцевих органів управління, зменшення енерговитрат і оптимізація застосування трудових ресурсів для підвищення конкурентоспроможності регіонального виробництва, екологічність тощо.

Ідеї «нового регіоналізму» дістали активну підтримку в політиці Євросоюзу, адже наднаціональна регіональна політика ЄС здійснюється для доповнення і посилення регіональної політики держав—його членів у напрямі зменшення міжрегіональних соціально-економічних контрастів і збільшення ефективності міжрегіональної інтеграції в масштабах цієї структури. Необхідність нових підходів до розвитку регіонів Європи обумовлена тим, що економічний простір сучасного Євросоюзу має досить складну структуру, а механізм ринкової конкуренції в рамках ЄС може не тільки поліпшувати, а й погіршувати стан окремих регіонів у процесі європейської інтеграції [1, с. 163]. Посилення позицій нового типу регіонального розвитку, звичайно, підтримується тією ж інтеграцією в рамках Євросоюзу. Є думка, що лібералізація торгівлі, капіталу та робочої сили сама по собі може сприяти зменшенню диспропорцій між рівнем розвитку регіонів. Однак слушним є і те, що інтеграція як така ще не усуває суперечностей між слаборозвиненими і процвітаючими регіонами. Інколи інтеграційні процеси сприяють виникненню нових диспропорцій, насамперед через неконтрольований відплив кваліфікованої робочої сили й капіталу зі слаборозвинених до розвиненіших регіонів.

Важко сперечатися з тим, що сучасні тенденції регіонального саморозвитку призводять до значної зміни форми та змісту політичного простору. Втілення ідеї «нового регіоналізму» веде до співпраці вже не так із державою взагалі, як із окремими регіонами, що набувають нових ознак суб’єктів у загальноєвропейських процесах та отримують право на самостійні дії. Концепція регіонального саморозвитку припускає входження регіону в суперечність або співпрацю з глобальним ринком загалом та інтеграцією в рамках Європи зокрема. Ми можемо спостерігати, як саме регіони стають основними економічними одиницями в Європі. Вони значно посилили свої економічний та політичний статус і можливості й уже не сприймаються лише як адміністративно-територіальні об’єднання [6, с. 31—35]. Протягом останніх двох десятиліть регіони Євросоюзу докладають постійних зусиль до підвищення своєї ролі в загальній структурі ЄС, розширення власних прав у всіх сферах політичного, суспільного, економічного й культурного життя, внаслідок чого постало питання створення субнаціонального рівня управління регіональними процесами в ЄС. Внутрішня та зовнішня міжрегіональна співпраця в рамках ЄС почала потребувати функціонування центрів управління, проміжних між національними та місцевими рівнями. Сьогодні можна говорити, що, окрім традиційних рівнів влади, наднаціонального й національного, в ЄС формується третій рівень управління — регіональний. Останніми роками країни—члени ЄС починають сприйматися саме як «Європа регіонів». Новим етапом європейської інтеграції є практичне втілення концепції «Європи регіонів», що передбачає створення наднаціональних органів регіонального управління, адже «ефективність партнерства залежить від поширення міжтериторіального економічного співробітництва у Великій Європі». При цьому важливим для об’єднаної європейської спільноти є утвердження регіоналізму, який не перешкоджає подальшій європейській інтеграції. Приміром, підвищення рівня самостійності регіонів сприймається Єврокомісією як чинник сприяння поліпшенню життєвих умов кожного громадянина. Так звана «мала батьківщина», безперечно, посідає високе місце в системі цінностей кожного європейського громадянина. Такий пріоритет має велике значення для розвитку регіонів Європи, бо значно сприяє консолідації громадян ЄС навколо ідеї процвітання конкретного регіону.

Сучасний регіональний розвиток у рамках Євросоюзу пов’язаний із процесами децентралізації та деконцентрації. Відцентрові процеси характерні для Німеччини, Франції, Іспанії, Італії, Австрії, Бельгії та інших країн ЄС. Вони полягають здебільшого в розширенні прав місцевої влади на управління всіма сферами життя населення, а також у деконцентрації фінансів. Деякі з територій європейських країн мають право запроваджувати й збирати місцеві податки, використовуючи їх для поліпшення добробуту своїх громадян. Характерно також, що засади регіональної політики формуються не національними урядами країн-членів, а безпосередньо в Брюсселі. Звідси із загальних коштів європейської спільноти надається допомога регіонам, яким вона найбільше потрібна. А пріоритети витрачання цих грошей визначає вже місцева влада шляхом розроблення й узгодження відповідних проектів, доцільність яких суворо контролюється. Досить важким у цьому контексті був перехід до нової системи регіонального розвитку для постсоціалістичних країн—членів ЄС. Польщі, приміром, знадобилося майже 15 років, щоб навчитися розробляти проекти регіонального розвитку, фінансування яких здійснювалося зі структурних фондів ЄС.

Питання децентралізації влади та деконцентрації фінансових ресурсів тісно пов’язані зі створенням і функціонуванням у рамках ЄС агентств регіонального розвитку. Найпоширенішою є така організаційна форма агентства регіонального розвитку, як державна інвестиційна корпорація. В основу її діяльності покладено політику концентрації державних інвестицій, які спрямовувалися б на розвиток міст, а ті, у свою чергу, здійснювали б позитивний економічний вплив на відсталу економічну периферію. Від політики домінування державних інвестицій у країнах-членах поступово перейшли до пайового фінансування регіональних проектів з боку федерального центру, регіону або місцевих громад, що сприяло об’єднанню всіх груп інтересів заради досягнення цілей регіонального розвитку. У Бельгії, наприклад, є регіональні інвестиційні компанії, які стимулюють створення, реконструкцію та розширення приватних фірм, сприяють створенню нових державних компаній. Є також регіональні корпорації розвитку, які управляють регіональними банками даних, підтримують секторальні інтереси тощо. У Швеції діють державні регіональні компанії, що беруть пайову участь у реконверсії підприємств і організації виробництва нових товарів, підтримують малі й середні підприємства. У Нідерландах головною метою державних компаній регіонального розвитку є вдосконалення економічної структури регіонів і розв’язання проблеми безробіття. Вони, серед іншого, стимулюють розвиток власного потенціалу провінцій та посилення зв‘язків між регіональною та національною промисловістю. Агентства регіонального розвитку роблять значний внесок у створення міжрегіональних об’єднань і сприяють становленню конкурентоспроможних регіонів на теренах Європи [8, с. 88—91].

Об’єднана Європа, безперечно, демонструє успішний приклад правильного розуміння регіонального розвитку та проведення грамотної регіональної політики. Створене в середині ХХ століття регіональне об’єднання країн із спільною зацікавленістю у кращих умовах виробництва та економічному зростанні на основі природно-ресурсного потенціалу регіону не тільки не втратило потужності в умовах загальноєвропейських трансформацій, а й набуло цілковито нової форми та якості в рамках ЄС. Нині Євросоюзові регіоналізм із «політичного страховиська», яким він видається національним урядам багатьох країн, удалося перетворити на сприятливий чинник власного місцевого поступу. Однак відкритим залишається питання про майбутнє європейської регіоналізації та регіонального розвитку. Чи може бути об’єктивною готовність того чи іншого регіону до самостійної взаємодії з глобальним простором, що характеризується подальшим процесом «розмивання» кордонів? Чи, навпаки, слід замислитися над тим, що об’єднана європейська спільнота через власну регіоналізацію посилює себе як складне структуроване ціле, як багатоосередковий організм?


Джерела

1. Богорад О. Д., Тевелєв О. М., Падалка В. М., Підмогильний М. В. Регіональна економіка: Словн.-довідн. – К.: НДІСЕП, 2004.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. — К.— Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001.

3. Гладкий Ю. Н., Чистобаев А. И. Регионоведение. — М.: Гардарики, 2000.

4. Государственное управление: основы теории и организации: Учебн./Под ред. В. А. Кобзаненко. — М.: Статут, 2000.

5. Керецман В. Ю. Державне регулювання регіонального розвитку: теоретичні аспекти: Моногр. — К.: Вид-во УАДУ, 2002.

6. Кіш Є. Регіональна політика Європейського Союзу: стратегічні імперативи для України // Регіональна політика в країнах Європи. Уроки для України. — К.: Логос, 2000.

7. Лексин В. Н., Швецов А. Н. Государство и регионы. Теория и практика государственного регулирования территориального развития. — М.: РСС, 1997.

8. Лендьєл М. Інституційний механізм реалізації регіональної політики в країнах Центрально-Східної Європи // Регіональна політика в країнах Європи. Уроки для України. — К.: Логос, 2000.

Автор: Вікторія Панова

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Сьогодні, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Сьогодні, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Сьогодні, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня