Об’єднавчий потенціал української мови як державної

У статті робиться спроба відшукати механізми, завдяки яким українська мова зможе консолідувати українське суспільство
в єдину політичну націю. З’ясовується роль гуманітарного розвитку України та його вплив на виховання національної самосвідомості й патріотизму.
Це актуальна проблема, бо порушує цілу низку нагальних питань, що стосуються різних галузей народного господарства України. Спробуймо проаналізувати мовно-політичні проблеми, котрі перешкоджають консолідації української політичної нації, шляхи їхнього розв’язання, конкретні кроки задля утвердження української мови як державної, а також усі інші процеси, пов’язані з об’єднавчим потенціалом української мови в контексті гуманітарного розвитку України.

Гуманітаризація освітнього простору України порушує низку важливих проблем. Розгляньмо мовно-освітній аспект, а саме відповідність положень Закону «Про мови в Українській РСР» новим реаліям життя, вплив владних структур держави на об’єднавчий процес, використання української мови в усіх сферах суспільного життя,  зокрема в освіті; забезпечення освітніх закладів України навчально-методичною україномовною літературою, кадрами; скорочення годин на вивчення суспільно-гуманітарних дисциплін тощо.

Мовне протистояння було закладене спершу Законом «Про мови в Українській РСР» ще наприкінці 80-х років минулого століття, а пізніше — Конституцією України, бо статті цього закону писали з урахуванням тогочасного стану української мови та української держави. Нова українська влада вже в період незалежності не змогла прийняти нового закону, який захищав би інтереси української мови як об’єднавчої сили української політичної нації. І сталося так, що згадані акти виконують роль не об’єднувального, а роз’єднувального чинника. Отже, одними з перших ще на початку 90-х років минулого століття на захист молодої української держави та її стражденної мови й культури мали б стати українська патріотична еліта, а також новий закон про мови.

Розвиток подій, що частіше був не на користь української мови як державної, призвів до того, що в регіонах України на мовно-політичному ґрунті назріло серйозне протистояння, яке виникло не раптово, а має свою історію. Про ситуацію, що склалася в мовно-політичному протистоянні, точніше сказала доктор філософських наук К. Шудря: «Ця ситуація є досить критичною: вона поглиблює не лише рецидиви мовної глухоти і зречення рідної культури, а й загальну духовну кризу, спрямовану на подальшу дестабілізацію життя нації» [9].

Щоб знайти ключ до розв’язання цієї проблеми, розгляньмо її ретроспективно, тобто повертаючись принаймні до першої половини 90-х років XX століття. Так, основою для об’єднавчого потенціалу української мови як державної є: хоча і застарілий Закон «Про мови в Українській РСР», що проголосив українську мову державною; положення Конституції України, зокрема стаття 10, яка затвердила державний статус української мови; рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року про офіційне тлумачення положень цієї статті Основного Закону щодо застосування державної мови органами державної влади, місцевого самоврядування та використання її в навчальному процесі закладів освіти України. Бажаним потенціалом для розвитку та поширення української мови є повсякденне її вживання держслужбовцями і всіма українцями в побуті, транспорті, на роботі, в освіті, спорті.

Постає запитання: маючи таку основу для об’єднавчого потенціалу української мови, як консолідувати українську політичну націю, які механізми для цього виробити й застосувати? Над цим розмірковувало багато українських учених, політиків і політологів. Вивчаючи їхній доробок, а також мовно-політичну ситуацію в державі, ми спробували виробити систему механізмів розв’язання цієї проблеми. Для цього, на нашу думку, на початковому етапі слід запустити перший механізм — змінити владу в державі на таку, яка ухвалювала б закони в інтересах українського народу, зокрема новий закон про мови, що справді захищав би інтереси української політичної нації. Тільки після цього має відбутися поступова консолідація українців у єдину політичну націю, «шляхом, як вважає доктор політичних наук О. Антонюк, переорієнтації їхньої суспільної свідомості за допомогою відродження історичної пам’яті, піднесення престижу української мови й культури, почуття загальнонаціонального зв’язку та приналежності до великої спільності — української нації незалежно від особливостей історичного розвитку, політичного статусу того чи іншого регіону, релігійних особливостей тощо» [1].

Наступний, другий, механізм полягає в гуманітаризації системи освіти шляхом збільшення чи бодай повернення дисциплінам соціально-гуманітарного спрямування кількості годин, яка була передбачена навчальними планами вищих закладів освіти ще на початку 90-х років XX століття. Має на повну силу запрацювати і третій механізм — забезпечення учнів і студентів вищих навчальних закладів достатньою кількістю україномовної науково-методичної літератури, зокрема підручниками, навчальними посібниками, словниками та довідниками.

Четвертий механізм полягає в реформуванні не на словах, а на ділі системи освіти в Україні. Для цього потрібно: по-перше, підвищити престиж освітянської праці й створити умови для всебічного розвитку особистості; по-друге, розробити в Україні на найближчі роки концепцію мовної політики й детально визначити її стратегію і тактику.

П’ятий механізм — стовідсоткове повернення української мови в дитячі садки, школи, вищі навчальні заклади, армію, судочинство, виробничу сферу, а також належна оцінка зневажливого ставлення до української мови з боку державних діячів; по-друге, поліпшення стану фінансування вузів і видавництв, для чого необхідно знизити ціни на видавничу продукцію.

Шостий механізм. Щоб консолідувати українців в єдину націю, треба, по-перше, на державні посади обирати або рекомендувати осіб, які опікувалися б насамперед інтересами України, її мови та культури, а не особистими; по-друге, зобов’язати кожного державного службовця знати українську мову й послуговуватися нею під час виконання службових обов’язків; по-третє, не спекулювати нею й не роз’єднувати Україну за мовною ознакою; по-четверте, не використовувати українську мову як політичний важіль на виборах Президента та народних депутатів України і, останнє, неухильно дотримуватися виконання законів, зокрема тих, що стосуються освіти та мови. Отже, щоб реалізувати ці завдання, необхідно здійснити низку реформ, які допомогли б об’єднати Україну в єдиний суцільний мовно-політичний організм.

Державна гуманітарна політика України, яка почала впроваджуватися в життя ще на початку 90-х років минулого століття, мала ґрунтуватися саме на реалізації перелічених механізмів.

В освіті, зокрема в гуманітарній, із проголошенням незалежності відбуваються серйозні зміни: утверджуються нові демократичні цінності, формується нова мораль, нові економічні й політичні пріоритети. Гуманітарний розвиток нашої держави спрямовується на формування в українському суспільстві атмосфери духовної єдності, цілісності, згуртованості, поваги до її історії та політичного вибору 1991 року, культури, традицій та української мови як об’єднавчої сили українського народу. Гуманітарна україномовна освіта покликана виховувати любов до Батьківщини, державної мови, а також повагу до моралі й людяності. Ідейним стрижнем державної гуманітарної політики є українська національна ідея. Отже, об’єднавчим критерієм для української мови є гуманітаризація освіти, спрямованої на виховання самосвідомості молодого покоління незалежної України в нових умовах, з новим мисленням, а також  в дусі патріотизму.

Уже на початку 90-х років минулого століття всі дисципліни, зокрема гуманітарні (філософію, політологію, історію, соціологію, економічну теорію, культурологію тощо), в навчальних закладах України було переведено на викладання українською мовою; навчальні плани замінювали старі курси на нові; вся ділова документація, робочі програми, методичні посібники та вказівки, довідники, словники та підручники видавалися українською; освітні заклади в міру можливості намагалися забезпечити себе навчально-методичною літературою та україномовними кадрами. За наведеними фактами кандидата політичних наук В. Кулика, у 1992 році розпочалася кампанія з приведення мови навчання у відповідність з етнічним складом населення кожного регіону, тобто розпочалася «дерусифікація» шкільництва та суспільства [3]. Отже, наступним об’єднавчим критерієм для української мови була україномовна освіта (яка на початку 90-х років минулого століття робила свої перші кроки і мала вже певні успіхи), а також популярність самої державної мови в освіті, побуті, спорті, армії, суді тощо.

Так, забезпечуючи гуманітарний розвиток України, на світанку незалежності українська мова як державна спрямовувала свій потенціал на формування в молоді високої професійної компетентності, моральної зрілості, суспільної активності та політичної свідомості. На виховання таких якостей вищі навчальні заклади України спрямовували низку організаційних і виховних заходів. З цією метою проводили науково-методичні конференції, створювали кафедри історії України, філології, літератури, соціології, філософії, політології та теорії культури, де українською викладали такі дисципліни, як етика, історія вітчизняної та світової культури, історія релігії тощо.

Українською мовою почали активно користуватися в діловій і законодавчій сферах, вона стала робочою на конференціях, семінарах, інших публічних заходах, під час виконання державних обов’язків, а також в освіті. Її потенціал поступово самостверджувався в нових дисциплінах гуманітарного циклу, зокрема таких, як «Народознавство», «Ділова українська мова», пізніше — «Українська мова за професійним спрямуванням», «Українська та зарубіжна культура», «Історія України», «Політологія» тощо, які забезпечувалися україномовними навчальними програмами, методичними вказівками, довідниками, спеціальними словниками  та іншою методичною літературою. По-новому стали викладати у вузах України такі дисципліни, як «Історія України», «Філософія», а також «Політологія» [2].

Щоб створити умови для їх викладання та забезпечити навчально-методичною літературою, у вузах, зокрема технічних, створювали й відкривали факультети суспільно-політичних і гуманітарних наук. Але не в усіх ця робота була добре налагоджена. Загалом по Україні, якщо не враховувати безпідставного скорочення лекційних і семінарських годин з дисциплін суспільно-гуманітарного циклу, складова гуманітарної освіти у вищих навчальних закладах дорівнює 24—25%, що відповідає загальносвітовій практиці організації навчання та виховання молоді [7]. Отже, такий рівень гуманітарної освіти українською мовою здебільшого відповідав об’єднавчим процесам у країні.

Але між носіями української та російської мов почали виникати й з часом загострюватися суперечності, що перетворюються на конкурентну боротьбу. Якщо в СРСР російська мова була панівною й поступово витісняла українську, то після остаточного його розпаду повноправне функціонування української мови як державної наштовхнулося не тільки на опір і протидію деяких проросійських патріотів, а й на безпорадність держслужбовців. З одного боку, проросійські політичні сили в Україні, а з другого — владні структури Російської Федерації не бажають втрачати на теренах нашої незалежної держави власні інтереси. Вони це пояснюють значним поширенням на території України російської мови, яку начебто необхідно захищати й розвивати. Разом з тим, за словами доктора історичних наук, професора Л. Нагорної, владні структури Росії тиснуть на свідомість російськомовних громадян Сходу та Півдня України, ще з 1994 року розігруючи етнічну карту у формі «захисту співвітчизників»... Ще точніше на цю тему висловилася Л. Путіна, дружина колишнього російського президента, яка заявила, що «кордони російського світу проходять по кордонах застосування російської мови» [6]. А українські національно-демократичні сили, у свою чергу, доводять, що вони — корінний найчисленніший етнос і їхня мова має бути державотворчою, посідати чільне місце в гуманітарному розвитку України, а також об’єднувати всіх українців у єдину націю. Отже, така політика владних сил Росії і проросійських сил України створює конфліктні ситуації в різних регіонах країни і цим дезінтегрує владу в державі.

У першій половині 90-х років XX століття в українському суспільстві проблема мовної і політичної єдності стала актуальною ще й тому, що новоявлені опозиційні сили орієнтувалися більше на економічні та політичні зв’язки з Росією й наполягали на рівних правах двох мов. Тобто панування російської, зокрема на Сході та Півдні України, було б посилено її статусом як державної.

Ураховуючи ситуацію, Л. Кучма в інавгураційній промові 19 липня 1994 року висловив намір надати російській мові офіційного статусу й запропонував переорієнтуватися на культурний та економічний простір Росії. Така заява найвищої посадової особи однозначно вплинула на характер і темпи впровадження української мови як державної: уже восени 1994 року в Південно-східному і Центральному регіонах зменшився набір учнів у перші класи з українською мовою навчання. У 1994—1996 роках, порівняно з попереднім періодом, сповільнилися темпи переведення шкіл на викладання українською [4].

Л. Кучма запровадив так звану децентралізацію гуманітарної політики, що давала змогу втілювати різні ідеології в різних регіонах України. Центральна влада спокійно ставилася й до майже цілковитого зникнення російськомовної освіти на Заході та в Центрі й до спротиву місцевої влади намаганням відкрити бодай по кілька шкіл із навчанням українською в Донбасі й Криму. На заяву Президента швидко відреагували міські, районні та обласні держадміністрації, зокрема на Півдні й Сході держави, які своїми рішеннями про впровадження російської мови як офіційної або робочої ще більше роз’єднали українське суспільство. Щоб протидіяти «насильницькій українізації», Одеська міська рада прийняла таке рішення в жовтні 1993 року, Луганська обласна — в жовтні 1994-го, Харківська міська — у грудні 1996-го, Донецька обласна — в березні 1997 року; міськради Харцизька, Горлівки, Маріуполя, райрада Волноваського району Донецької області, міськрада Новомосковська Дніпропетровської області, міськрада Лисичанська Луганської області — у квітні 1999-го, Запорізька міськрада — у жовтні 2000-го. У містах Миколаєві та Дніпропетровську — влітку й восени 2000-го. Донецька міська та Луганська обласна ради такі рішення приймали повторно, незважаючи на те, що попередні рішення, як нелегітимні, опротестовували місцеві органи прокуратури. Такі ухвали місцевих рад приймалися на противагу розпорядженням органів місцевої виконавчої влади щодо забезпечення функціонування української мови як державної.

Так українська мова почала втрачати позиції, тобто поступилася російській, зокрема на Півдні та Сході держави. Свідченням цього є дані перепису населення 2001 року, згідно з якими україномовних українців у Луганській області поменшало на 4,9% порівняно з даними перепису 1989 року, а носіїв російської побільшило. Така сама ситуація була й у Донецькій області, де українську вважали рідною лише 24,1% населення, що на 6,5% менше, ніж за даними перепису 1989 року. Російською мовою користувалося 74,9% осіб, тобто порівняно з минулим переписом цей показник збільшився на 7,2%. Отже, російськомовних українців у 1989 році в Донецькій області було 2,8%, у Луганській — 5,3%, в АРК — 0,1%, де  кількість українців, що визнали рідною російську мову, впродовж 1989—2001 років зросла на 12,1%. Якщо порівняємо наведені дані 2001 року по цих областях із показниками 1989-го, то побачимо, що кількість шанувальників російської мови значно збільшилася завдяки старанням і регіональної еліти, і деяких проросійськи налаштованих державних службовців. Через це об’єднавчий процес українців у політичну націю було пригальмовано. Така штучно створювана проросійськими політичними силами ситуація в мовній сфері значною мірою перекреслила досягнуте в об’єднавчому процесі. Це відбилося на якості вивчення української мови, її об’єднавчому потенціалі, престижності, а отже, призвело й до скорочення кількості годин на вивчення дисциплін, зокрема гуманітарного циклу, в навчальних закладах України. Отже, об’єднавчий процес, що стартував завдяки розвиткові української мови ще на початку 90-х років минулого століття, може сповна реанімувати та забезпечити лише патріотична регіональна еліта, яка чесно служитиме своїй державі й народу.

Перебіг подій свідчить, що спеціальну програму Російської Федерації виконують саме проросійські політичні сили, зокрема згадуваних регіонів. Її мета — розвиток російської мови в незалежних державах СНД, які колись входили до складу СРСР, у тому числі в Україні. Російські націонал-патріоти намагаються довести, що в українців і росіян спільне походження та майбутнє, а населення Західної України вважають росіянами із «зіпсованою» російською мовою. Водночас проросійські політичні сили закликають надати російській мові статус державної, утворити новий союз із Росією, а також заперечують самодостатність і перспективність української культури. За словами доктора історичних наук М. Панчука, «розробники і виконавці цієї програми російську мову розглядають як важливий фактор нової інтеграції «втрачених територій» навколо Москви» [8].

Цю саму думку розвивають у статті доктори філософських наук О. Лановенко та О. Шевченко, які доводять, що російська мова виступає не так інструментом етносоціокультурної ідентифікації, як каталізатором спільної історичної пам’яті, у результаті перетворюючись на проблему прав і свобод росіян в Україні. У такому контексті російська мова та культура ототожнюються з російською державністю, тому сам факт російськомовності ставить людину перед дилемою: домагатися всіма силами возз’єднання України та Росії або запровадження в Україні подвійного громадянства. При цьому все робиться для того, щоб сформувати у свідомості українських громадян негативне ставлення до української незалежності [5].

Регіональна еліта й преса також відіграли роль роз’єднувального чинника. Вони спільними зусиллями дискредитували українську мову, нав’язуючи думку про те, що виразні засоби й лексичний склад російської — значно багатші, що українська мова несучасна й описати нею сьогодення видається неможливим. Отже, політика протистояння між російською та українською мовами, що її здійснювали в радянський період, продовжується Росією й досі, але вже зовсім у нових умовах і з новою метою.

Джерела

1. Антонюк О. Формування етнополітики української держави: історичні та теоретико-методологічні засади: Монографія. – К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 1999. – С. 197.

2. Величко Т. Про стан та чергові завдання впровадження Закону України «Про мови в Українській РСР» у системі Мінвузу України. – К.: УМК ВО, 1991. – С. 181.

3. Кулик В. «Творення здорового глузду» в сучасному українському дискурсі з мовно-етнічних проблем // Наук. записки / Збірник. – К.: ІПіЕНД, 2003. – С. 231. / Сер. «Політологія і етнологія». – Вип. 24/.

4. Курас І. Етнополітологія. Перші кроки становлення. – К.: Генеза, 2004. – С. 430.

5. Лановенко О., Шевченко О. Спільний українсько-російський інформаційний простір як зона можливого соціокультурного впливу на Україну // Стратегічна панорама. – 1998. – № 3–4. – С. 164–165.

6. Нагорна Л. Феномен криптоетнічності в контексті вітчизняного політичного досвіду // Наук. записки / Збірник. – К.: ІПіЕНД, 2003. – С. 199. / Сер. «Політологія і етнологія». – Вип. 24/.

7. Науково-освітній потенціал нації: погляд у ХХ ст. / Авт. кол.: В. Литвин (кер.), В. Андрущенко, С. Довгий та ін. – К.: Навч. книга, 2003. – Кн. 3: Модернізація освіти. – Розд. 4. – С. 290.

8. Панчук М. Мовно-культурні проблеми у висвітленні регіональної преси // Регіональні версії української національної ідеї: спільне і відмінне: Збірник статей. – К.: Світогляд, 2005. – С. 132, 145.

9. Шудря К. Двомовність чи дволикість?// Вісник. – 1995. – № 2. – С. 82.

Автор: Світлана САВОЙСЬКА