передплата Українською | In English

№12, червень 2008

Підтримка книговидання – умова формування національного інформаційного простору

Поділитися:

Національна держава й національна книга, книговидання взаємозалежні. Інтереси держави передусім ідеологічні —
книга один із наріжних каменів творення нації, її самоусвідомлення та суверенності. Видавці очікують від держави сприяння у вирішенні передусім економічних питань, створення правового поля, в якому видавнича галузь могла б успішно
й прогнозовано розвиватися, була захищена.

У різних країнах по-різному вибудовують протекціоністську політику щодо національного книговидання. Є й загальне розуміння проблеми. Питання підтримки національного книговидання стало предметом окремого розгляду конференції Ради Європи «Законодавство у світі книги», що відбулася у Варшаві 1996 року. Представники європейських країн виробили рекомендації, які ґрунтувалися на двох основних висновках: книжка є передусім мистецьким, духовним витвором, і лише потім предметом продажу, товаром; жодна з країн — членів Ради Європи не може ухвалювати закони, котрі погіршували б стан національного книговидання [9].

Для України пізнавальний і показовий досвід Канади. Остання не лише впоралася з могутньою гуманітарною експансією Франції, Великої Британії, навіть сусідів — Сполучених Штатів Америки, а й завдяки продуманій політиці у видавничій сфері зуміла створити захищений і водночас один із найвідкритіших національних книжкових ринків, перетворити видавничу галузь на провідну в структурі економіки Канади.

А розпочиналося все доволі знайомо: із засилля зарубіжної літератури, домінування потужніших видавництв інших країн, дорожчих національних книжок. Не витримуючи конкуренції, багато канадських видавців змушені були скорочувати кількість видань місцевих авторів, книг культурницького характеру, відмовлятися від власне видавничої діяльності, перетворюватися на розповсюджувачів друкованої продукції, що ввозилася з-за меж Канади. Поступово дистриб’юторська мережа також опинилася в руках іноземних компаній, котрі відкривали свої представництва та філії в Країні Кленового Листя. Уже до 1985 року частка іноземних видавців і книгорозповсюджувачів досягла майже 60 відсотків доходів від продажу книжок на канадському ринку.

На захист національних видавців і книгорозповсюджувачів стала держава. В Онтаріо та Квебеку створили спеціальні державні комісї, ради, котрі розробили заходи, спрямовані на підтримку національного книговидання. В основному вони полягали в наданні коштів на видання навчальної, культурологічної літератури, творів канадських авторів, рекламу та пропаганду канадської книжки, маркетингові дослідження.

Важливим кроком для допомоги книговидавцям стало прийняття федеральної програми розвитку книговидавничої сфери. Вона передбачає низку конкретних заходів підтримки національного книговидання, зокрема культурологічної тематики.

Видавничу галузь визначили пріоритетною і в ухваленій 2001 року національній програмі «Завтра розпочинається сьогодні». У рамках її реалізації в сферу книжкової індустрії спрямували десятки мільйонів доларів, які пішли на модернізацію інфраструктури, технологічне переоснащення дистриб’юторських мереж, дослідницьку діяльність, розвиток інформаційної бази. Усе це, на думку розробників програми, мало допомогти національному книговиданню адаптуватися в умовах глобалізації інформаційного простору.

Федеральний уряд Канади та провідні банки заснували низку програм з надання позик і кредитів видавцям. З 1998 року почала діяти «Програма надання позик для канадських книговидавців і книгорозповсюджувачів». У її фінансуванні бере участь Королівський банк Країни Кленового Листя. Канадські книговидавці та книгорозповсюджувачі можуть претендувати й на отримання кредитів через спеціальний Фонд розвитку культурних галузей, який патронується федеральним урядом і Канадським банком ділового розвитку, і на державні гранти для видання художньої літератури канадських авторів.

Окрім прямого фінансування, в Канаді задіяно й механізми непрямої допомоги. Стосуються вони пільгових поштових тарифів на перевезення та розповсюдження друкованої продукції канадських видавців, сфери оподаткування [8].

Чітко врегульовано й питання іноземної участі у видавничій сфері. Відповідно до законодавства участь неканадського капіталу не повинна суперечити державній культурній політиці, має сприяти розвитку національного книговиробництва. Іноземцям заборонено купувати канадські фірми, котрі займаються виданням і розповсюдженням книжкової продукції. Іноземні інвестиції в книговидавничу індустрію можуть залучатися лише спільними підпрємствами, що перебувають під канадським контролем.

Політика, спрямована на підтримку національної книговидавничої сфери, ціновий і доволі агресивний протекціонізм принесли свої результати. На початок 2000-х років канадські суб’єкти видавничої діяльності становили у книговидавничому бізнесі своєї країни вже понад 95 відсотків, у сфері книгорозповсюдження — 75, що зумовило й левову вітчизняну частку в структурі доходів галузі — близько 70 відсотків.

Не менш цікавий, безперечно, і російський досвід.

Після розпаду Радянського Союзу Росія, як і всі пострадянські держави, почала визначати пріоритети самостійного розвитку. Прикметно, що одним із них стала видавнича справа. Уже 1992 року було затверджено федеральну програму підтримки національного книговидання. Згодом уряд РФ кілька разів переглядав і корегував її, щоразу збільшуючи рівень фінансування окремих напрямів. Завдяки реалізації програми світ побачили понад 40 тисяч найменувань соціально значимих видань. Одним із наймасштабніших проектів стало видання 100 томів російської художньої класичної літератури для потреб усіх бібліотек, на що виділили 154 мільйони рублів [5].

Принципово «проривним» для російського книговидання став закон «Про державну підтримку засобів масової інформації і книговидання Російської Федерації» від 18 жовтня 1995 року. Він передбачав низку істотних пільг з податкового, митного, валютного та інших видів фінансового й господарського регулювання видавничої діяльності. Найважливішим із запропонованих мехінізмів і способів підтримки стало звільнення усіх видавничих процесів від податку на додану вартість, що стало, стверджують фахівці, могутнім поштовхом зростання книговиробництва [4].

Російські видавництва завдяки особливому режиму сприяння розвитку змогли не просто вижити, а й досягли панівного становища не лише на російському книжковому ринку, а й на ринках більшості пострадянських країн.

Нині в РФ спостерігається своєрідний бум зростання кількості видавничих структур, котрих, за офіційною реєстрацією, вже понад 20 тисяч (за часів СРСР у РРФСР функціонувала близько 100 видавництв. — Авт.). Переважна більшість нових видавництв — невеликі та середні організації й підприємства, однак позначилася тенденція і до концентрування книговидавництва. Приблизно  третину книжкового ринку контролюють десяток видавництв і видавничих домів, найбільші з яких — АСТ, «Дрофа», «Олма-Пресс», «Просвещение», «Ексмопресс», «Росмэн» — добре відомі вже й в Україні.

За кількістю виданого Росія входить до п’ятірки провідних країн—книговидавців світу і до трійки в Європі, наблизившись до показника понад 100 тисяч назв на рік, який подолали лише три країни — Китай, США та Велика Британія.

Місткість внутрішнього книжкового ринку РФ у грошовому еквіваленті фахівці оцінюють у понад один мільярд доларів. Він «перегрітий»: потреба персонального попиту російських споживачів, за різними підрахунками, 2—3 книжки на рік, а видається дедалі більше. Читачі, на думку російського аналітика книжкового ринку Олени Соловйової, перенаситилися низькопробною літературою і знову повертаються до так званих якісних видань — змістовніших і поліграфічно довершеніших. Іще одна тенденція — формування «вторинного» ринку, структуру якого становлять видання, що не реалізувалися досить швидко. Саме ці — уцінені й такі, що не мають попиту в Росії, і спрямовуються на суміжні ринки, до України.

Допомігши видавцям стати на ноги, утвердитися як повноцінна й потужна галузь економіки, російська держава починає й сама пожинати податкові «дивіденди».

З 2005 року полегшене оподаткування (за податковою ставкою 10%) залишилося лише щодо реалізації періодичних видань. Експедирування й доставка книжкової продукції, отих само періодичних друкованих видань, редакційні та видавничі роботи, пов’язані з випуском друкованої продукції, послуги з розміщення реклами й інформаційних повідомлень у періодичних друкованих виданнях, передплатні послуги тощо здійснюються за податковою ставкою 18%. Залежно від регіону збережено пільги на оренду приміщень, використовуваних для книговидавничої справи, реалізації друкованої продукції.

Перший доволі декларативний Закон «Про видавничу справу» Верховна Рада України ухвалила лише 1997 року (російські видавці вже майже два роки працювали в реальних пільгових податкових умовах. — Авт.). Документ не мав прямої дії й передбачені ним часткові пільги так і залишилися нереалізованими. Мало того, деякі положення закону, зокрема стаття про «Державний реєстр України видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів книжкової продукції» були втілені лише після відповідної постанови Кабінету Міністрів через три роки [6]. Загальність закону зумовила появу двох указів Президента України, які фактично конкретизували його — «Про деякі питання державної підтримки книговидавничої справи» та «Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидавництва та книгорозповсюдження». Однак це не змогло зупинити обвал книговиробництва. 1999 року в Україні зафіксували рекордно низький показник: було видано 21 млн. книжок, що становило 0,37 книжки на одного українця. За підрахунками аналітиків, видавці й розповсюджувачі всіх форм власності перерахували до бюджету від виробництва й продажу українських книжок у вигляді податків і платежів лише 17 млн. грн., з яких 13 млн. були поверненнями (у вигляді податків) бюджетних коштів, отриманих за виконання держзамовлень. Водночас, дійшли висновку експерти, російські видавці заробили в Україні того ж таки року майже 100 млн. доларів, які, найімовірніше, не були оподатковані, й наші сусіди інвестували їх у розвиток своєї видавничої індустрії [1].

Після протестів творчої громадськості, створення Комітету захисту української книги, зініційованого Українською асоціацією видавців і книгорозповсюджувачів, Національними спілками письменників і журналістів, іншими громадськими організаціями в травні 2001 року ухвалили Закон «Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування». У цьому документі йшлося, зокрема, про звільнення від сплати податку на прибуток від продажу видавничої продукції замовникові або безпосередньому споживачеві, митного збору за ввезення деяких витратних матеріалів для поліграфії, поліграфічного обладнання, неоподаткування їх в Україні. Завдяки зменшенню податкового навантаження у видавців з’явилися додаткові кошти. Їх спрямували на виробництво книжкової продукції. Уже 2001-го кількість найменувань книжок, виданих в Україні, зросла порівняно з попередніми роками на 37% [1].

Наступним кроком законодавців назустріч видавцям стало ухвалення 28 листопада 2002 року Закону «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні». Його доля не була безхмарною. Оскільки змінювалися уряди, котрі по-різному бачили джерела наповнення бюджету, виконання закону неодноразово гальмувалося. Повноцінно запрацював він лише з січня 2004 року. Згідно з законом від ПДВ звільнили операції у видавничій діяльності з виготовлення книжкової продукції та надання послуг з розповсюдження її видавництвами, видавничими організаціями, підприємствами поліграфії, розповсюджувачами. Позбавили від обкладання податком на додану вартість також операції з продажу книжкової продукції, виробленої в Україні. Було звільнено від оподаткування й операції з ввезення на митну територію нашої держави матеріалів для поліграфії, які тут не виробляються [3].

Ефективність дії закону засвідчують цифри. За підсумками 2007 року видано вже рекордно велику кількість книжок — у середньому по 1,2 на українця. Зросли й наклади видань. Дві третини з виданого побачили світ українською мовою.

Однак казати про безпроблемність у видавничій справі України зарано. Досягнуте — лише паростки книжкової індустрії. Фахівці стверджують, що достатній рівень капіталізації розпочнеться тоді, коли в Україні видаватимуть упродовж року бодай по 2,5 книжки на кожного українця. Навіть звільнена від податку на додану вартість українська книга нині все одно дорожча за російську. Одна з причин — низькі наклади. У Росії середній — 7—8 тисяч примірників, в Україні — заледве досягає двох тисяч [2]. А що менший тираж, то більше навантаження на примірник так званих перших витрат — на редакційні процеси та додрукарську підготовку.

Російські видавці продовжують домінувати на українському ринку. За підрахунками фахівців, російський імпорт (часто-густо нелегальний) становить до 80% видань, реалізовуваних в Україні. А місткість нинішнього українського ринку експерти оцінюють в 400—420 млн. доларів. Для порівняння: споживчі витрати на книжки у Великій Британії, за підрахунками Управління національної статистики, дорівнюють майже 4,5 млрд. євро на рік [7]. Неважко полічити, на яку суму ми щорічно дотуємо книжкову індустрію росіян. Відтак чималенькі кошти оминають і українську державну скарбницю.

Українській книзі потрібні не лише пільги. Самі вони в умовах імпортного диктату без дій організаційного, адміністративного характеру не змінять ситуацію кардинально та швидко. Видавцям і книгорозповсюджувачам потрібна конкретна державна допомога в облаштуванні видавничої інфраструктури, відновленні зруйнованої мережі книгорозповсюдження, встановленні спеціальної облікової ставки кредитування видавничої галузі, що дозволило б розширити її ресурси. Актуальним залишається і питання орендної плати за приміщення, які використовують для підготовки й розповсюдження друкованої продукції. Звісно, держава не може встановлювати розмір орендної плати в приватному секторі. Однак у державному й комунальному це зробити можна, чого варто повчитися бодай у тієї само Росії.

Усе це потребує консолідованої роботи законодавців, міністерств і відомств, видавців та й усього суспільства. Необхідно, поза сумнівом, також унормувати підтримку книговидавничої галузі законодавчими актами. У травні поточного року поновлено діяльність експертної комісії з питань видавничої справи при віце-прем’єр-міністрові з гуманітарних питань. Створено робочі групи, котрі працюватимуть над проектами законів щодо видавничої сфери. Ідеться, зокрема, про проект закону України «Про внесення змін та доповнень до деяких податкових законів у частині, що стосується видавничої справи». У ньому передбачається подовження до 1 січня 2014 року терміну податкових пільг (у частині пільги стосовно податку на прибуток) для суб’єктів видавничої справи, включаючи книжкову торгівлю. Також ідеться про проект поправок до Закону України «Про оренду державного та комунального майна», якими має бути закріплене за суб’єктами видавничої справи пріоритетне право оренди в будинках загальнодержавної та комунальної власності без тендерних і конкурентних процедур зі встановлення ставок орендної плати на рівні закладів культури та освіти за умови видання та продажу ними не менше 50% україномовних книжок. На часі — внесення змін до Закону України «Про соціальні стандарти та нормативи». Ними передбачено встановлення спеціальних норм для кожної адміністративно-територіальної одиниці щодо кількості обов’язкових книготорговельних площ залежно від чисельності населення. Не менш актуальним є внесення поправок до Закону України «Про рекламу», згідно з якими слід визнавати рекламу книги як соціальну.

Ці законопроекти мають бути підготовлені та подані до Верховної Ради України на розгляд вже найближчим часом. Їхнє ухвалення, за задумом ініціаторів, сприятиме становленню українського книговидання, його розвитку, перетворенню на справді цивілізовану галузь національної економіки. Національної за змістом і духом.

Джерела

1. Афонін О. Влада і книга: український варіант. — К., 2006.

2. Бондар Ю. Національний інформаційний простір новітньої України: становлення та функціонування у процесі політичної трансформації суспільства. — К., 2007.

3. Іванова Н. Прокрустове ложе книжкової економіки // Книжковий клуб плюс. — 2005. — № 4.

4. Литвиненко О. Проблеми забезпечення інформаційної безпеки в пострадянських країнах (на прикладі України і Росії). — К., 1997.

5. Мішкорез А. Росія: книга і держава // Кнгижковий клуб плюс. — 2005. — № 4.

6. Онуфрійчук М. Ціна закону, за яким лише доля галузі // Друк і книга. — 2003. — № 2.

7. Сокол С. Книжкові обрії Об’єднаного королівства // Книжковий клуб плюс. — 2007. — № 9.

8. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця. — К., 2005.

9. Україна на шляху до Європи / Упоряд.: В. І. Шкляр, А. В. Юричко. — К., 2006.

Автор: Юрій Бондар

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

ЄС висунув ультиматум Джонсону: у вас 12 днів, покажіть Brexit-план або це кінець Вчора, 18 вересня

ВР ратифікувала зміни до угоди з Туреччиною про стягнення податків Вчора, 18 вересня

Зеленський не планує візит на саміт НАТО у грудні – не передбачено форматом Вчора, 18 вересня

Міністр Пристайко вже дав згоду на формулу Штайнмаєра на зустрічі 2 вересня Вчора, 18 вересня

Фаріон: «Слуги» будуть валити все, що пов'язане з ростом українського духу Вчора, 18 вересня

ЄС профінансував ремонт дитсадків і лікарень у Маріуполі, Мелітополі та Приморську 17 вересня

Новини 17 вересня: касові апарати, арешт нерухомості "Кузні на Рибальському", ринок землі 17 вересня

Став відомий склад нової делегації України в ПАРЄ 17 вересня

Лагард стане головою Європейського центробанку 17 вересня

ЄС очікує невідкладного розслідування серії нападів на Гонтареву 17 вересня