«Усе життя ходимо біля землі, хліба, меду, сонця...»

Пам'ятаю всі зустрічі з улюбленим прозаїком Михайлом Стельмахом. І тому, що їх випало небагато, і тому, що всі вони були небуденні. Протягом кількох років поступово призбирувався матеріал для давно задуманого інтерв'ю. Записи ряснішали, але лишалося без відповідей чимало запитань – саме тих, без яких, мені думалося, аж ніяк не випадало подавати розмову на читацький суд. Так вважав і Михайло Панасович. Отож діалог затягувався.

Якось ніби сам собою визначився останній термін: сімдесятиріччя письменника. Не раз бачилися напередодні, зустрічалися в ювілейний день (Михайло Панасович народився 24 травня 1912 року), але тоді, зрозуміло, було не до інтерв'ю. Після останньої розмови промайнули, як мить, десятиліття (Михайло Стельмах переступив поріг вічності 27 вересня 1983 року). Та нічого не забулося, не згасло в серці. І що частіше живі, сорому не маючи, кидають тінь на мертвих, то дужче й дужче хочеться сказати добре слово про них. Саме Михайло Стельмах – видатний український прозаїк двадцятого століття – вперше познайомив мене з історичними працями Михайла Грушевського (зберігав їх у своєму позакиївському, ірпінському, будиночку), саме цей письменник, безмежно залюблений у рідну мову, розкрив багатьом невичерпність її скарбів, саме він, великий патріот (до речі, безпартійний), одним із перших написав про голодомор 1933-го – рукопис роману «Чотири броди» за радянської доби десять років чекав на оприлюднення, хоч Михайло Панасович на той час був Героєм Соціалістичної Праці, лауреатом Ленінської премії, академіком, депутатом Верхов­ної Ради СРСР.

І все ж таки, чому саме нині публікується давнє незавершене інтерв'ю? По-перше, тому, що міркування Михайла Стельмаха актуальні й сьогодні; по-друге, тому, що, хоч і широко відзначається сторіччя з дня народження уславленого прозаїка, навіть головні його твори, зокрема епічне полотно «Чотири броди», не перевидано, а приміщення школи, де навчався майстер слова, нещодавно виставлено на аукціон (сталося це в селі Кам’янці Літинського району на Вінниччині).

Деякі відповіді на запитання Михайло Панасович продиктував мені й вивірив занотоване, певні формулювання ще потребували остаточного шліфування, а окремі висловлювання були попередніми, «чорновими».

Ірпінь. Робочий кабінет письменника. Березень 1980 року

– У чому найповніше проявляється гармонійність таланту?

– У любові до людей.

– Чи не тому ви наголосили в романі «Правда і кривда», що Марко Безсмертний – «чоловік з любов'ю»?

– Саме тому.

– І все ж таки як, у чому проявляється гармонійність таланту, що це за феномен?

– Талант гармонійний, коли добрий, людяний. Талант може сіяти і зерна гуманізму, і кукіль злоби. Людяний талант перетворює світ за законами краси й любові, нелюдяний – руйнує, розщеплює його (відповідь залишилася невідшліфованою).

– Що таке краса?

– Основа основ. І людської душі, і світу.

– Де, коли ви найгостріше відчули плин часу?

– На атомному підводному човні, біля ракет.

– Ви милувалися витонченістю їхніх форм?

– Так. Мимоволі.

– Чи не задумувалися ви над одним із найбільших парадоксів: люди завжди дбали про те, щоб зброя – списи, мечі, гвинтівки, ракети – була естетично вибаглива, довершена, мала гармонійні лінії, форми?

– Це мені завжди боліло. Коли я доторкнувся до ракети, чомусь пригадалися наші тополі, спали на гадку такі рядки з пісні: «Камінь росте без коріння, // Сонце сходить без насіння…»

– Про що ви думали після відвідин атомного підводного човна?

– Про таїни людської душі, силу совісті й добра.

– Отже, передусім – добро?

– Совість не дозволяє сіяти зло. Совість і пам'ять. Треба постійно, ненастанно, непоступливо плекати духовне начало людини. Про біосферу, ноосферу Вернадського ми говоримо часто, а от про сферу людського духу – рідко. Принаймні рідше, ніж хотілося б.

– Шановний Михайле Панасовичу! Сфера духу — поняття досить розпливчасте.

– Нам потрібна спеціальна комплексна наука – людинознавство, її так можна й назвати. Слід відкрити інститут людинознавства, зібрати під його дахом філософів, соціологів, психологів, письменників. Нині вони працюють розрізнено, нерідко займаються частковими проблемами. Потрібне глибинне, всебічне вивчення сфери людського духу, необхідна універсальна наука про нього (відповідь залишилася в попередньому, «чорновому», варіанті).

Київ, вул. Леніна (нині – Богдана Хмельницького), 68, робочий кабінет письменника. 14 жовтня 1980 року

– Вельмишановний Михайле Панасовичу! З чого починається мистецтво?

– З уміння по-своєму бачити світ.

– Справжній реалізм не потребує прикрас, поетизації.

– Життя поетичне в своїй суті. Романтичне світосприйняття не виключає реалізму. До того ж не слід забувати про органічну потребу людини не тільки відкривати поетичне в буденному, звичайному, а й перебудовувати світ за законами краси.

– Або руйнувати його.

– Саме про це я написав роман «Кров людська – не водиця»…

– Один із його героїв – сліпий Андрійко – благає зрячих бути людьми, не проливати крові. Але вона пролилася…

– Роман писався швидко, в якомусь особливому стані піднесення, а ось про смерть дітей – важко. І тоді заспівав сліпий Андрійко. А перед тим пролунало Левкове: «Дядю, не вбивайте мою сестричку. Я вам за це дурно гуси пастиму». Січкар вистрелив, хоча й пригадалася йому пісня «Гуси-гусенята, візьміть мене на крилята». Пісня не вберегла дітей, не відвела від них нагана. Ніхто не знає, скільки пролито нашої, української крові.

Київ. Робочий кабінет інтер­в’юера-журналіста. 21 жовтня 1980 року

Михайло Панасович (він, як і кожної осені, привіз кошик яблук зі свого ірпінського саду) подивився досвідченим оком бібліофіла на книжкові шафи, на якусь мить завмер біля полички, де стояли його твори. Лагідно всміхнувся, сів за журнальний столик. Письменникові, очевидно, сподобалося, що на поличці – не імпозантний шеститомник, а окремі, як правило, перші видання творів. Деякі з них я читав ще учнем, про «Правду і кривду» писав шкільний твір, роман «Кров людська – не водиця» вивчав в університеті…

– Достоєвський наголошував: «Людина є таємниця». Чи можна розгадати цю таємницю? Який «ключ» слід добирати?

– «Ключ» один – правда. Тут потрібні послідовність і непоступливість. Істина, правда, добро, справедливість утверджуються в двобої з кривдою і злом, підлістю й ницістю. Треба шукати людське, людяне начало.

– Чому людина протягом тисячоліть залишається однією з найбільших таємниць?

– Найбільшою таємницею. Її ще розгадуватимуть протягом довгих років. Можливо, завжди. Люди набагато мінливіші, ніж нам це здається. У них є глибини, таємничіші за космічне безмежжя..

– Як ви, шановний Михайле Панасовичу, трактуєте міркування Паскаля про жахіття вселенської тиші?

– Ми лише виробляємо закони глобального мислення. Страшно не те, що Всесвіт мовчить, страшно те, що нерідко мовчить людська душа. В багатьох вона просто мертва…

– Що ви найбільше ненавидите?

– Кривду.

– А ще?

– Байдужість, прагнення принизити інших, показати владу над ними. Треба не теоретизувати про добро, справедливість, красу, а жити за їхніми законами.

– Це непросто.

– Людиною бути важко.

– Дуже часто ви змальовуєте простих трударів як мислителів, філософів од землі. Чи немає тут якогось зміщення акцентів?

– Немає. Народ – найбільший, наймудріший мислитель. Він творить філософію життя, сповідує й відстоює її, коли треба, зі зброєю в руках. Ось чому мій Марко Безсмертний говорить: «Ми, селяни, всі потроху філософи, бо все життя ходимо біля землі, хліба, меду, сонця». Справжня людина не може повнокровно жити поза народом, без народу. З другого боку, людина має право повторити слова справжнього трудівника з оповідання «Дружина машиніста» Андрія Платонова: «Без мене народ неповний».

– За біблійною мудрістю, «людина народжена для горя, як іскра для злету вгору».

– У романі «Кров людська – не водиця» я писав, що життя може забрати найближчих, розбити кохання, украсти щастя, але людина лишається людиною. Вона завжди сподівається на краще, коли й спалахує іскрою, то задля світла, задля інших людей, для рідного народу.

Київ – Ірпінь. Весна 1982 – літо 1983 років. Останні зустрічі

– Над чим ви працюєте нині?

– Перечитую «Чотири броди». Там виправляю фразу, там додаю речення, а інколи й сцени, розділи.

– Вас називають одним із найбільших знавців народної мови. Як ви ставитеся до такого судження?

– Культура письма невіддільна від культури мислення. Хто не володіє словом, той не знає законів кристалізації думки. Одне випадкове слово може перекреслити осяжний роман.

– Таке узагальнення не максималістське?

– Справжня література починається з максималізму. Тим-то й живуть тисячоліття лише один-два твори із сотень і сотень. Ми не маємо права забувати, що нині стоять і стоятимуть завжди на полицях Біблія, «Кобзар», «Одіссея», «Фауст»…

– Коли згадуєш ці вершини, сиву історію світового красного письменства, опускаються руки.

– Вершини не принижують, а підносять, окрилюють.

 

Тривалий час здавалося, що ось-ось, як і раніше, зателефонує Михайло Панасович і лагідно запитає: «Може, продовжимо розмову?». Чорний старосвітський апарат мовчав. Відійшла у вічність дружина класика Леся Анатоліївна, яка благословляла мої спогади для збірника «Про Михайла Стельмаха» (1987), загинув у жахливій автокатастрофі на Бориспільському шосе син Ярослав – талановитий прозаїк і драматург, полишила літературні справи донька Марта й лише наймолодший Стельмах – Дмитро, перекладач із англійської, французької та іспанської мов, інколи заходить до столичного Будинку письменників (мешкає в батьковій ірпінській оселі). Залишився в далекому минулому, аж у стельмахівському двадцятому столітті, чорний телефонний апарат, але зі мною й досі – аркушики, помережані летючим почерком автора багатьох популярних, справді народних романів, а в пам’яті, хоча й дедалі рідше, бринить його шовковий незабутній голос.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ